Читати книгу - "Заборони тебе кохати, Ольга Вісмут"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Шкіряний салон викликає в мене стогін насолоди. Так, машинка і всередині гарна.
Тоха сідає за кермо. Ми з Микитою опиняємось на задньому сидінні. Славський одразу хазяйновито обіймає мене за плечі й притягує до себе.
Я намагаюся відсунутись. Усе це неправильно. Не можна допускати між нами таких стосунків.
Машина плавно рушає. Мене втискає в сидіння.
— Що таке? — хмуриться Микита і притискає мене ще міцніше.
— Класна тачка.
Язик не повернувся сказати: прибери руки. Та я й не хочу, щоб він їх прибирав. От дилема.
— Дякую, — відгукується Тоха.
Отже, це все ж таки його машина. От і чудово.
— Навіть не уявляв, що ви такі слова знаєте, Діано Георгіївно, — хмикає Микита.
З викликом дивлюся на нього:
— По-твоєму, я для цього занадто стара?
Мій телефон починає дзвонити.
— Так, — відповідаю.
Це Сніжана.
— Діано, ти як? Я хвилююся, дівчатка сказали, що ти з якимось чоловіком залишилася, — торохтить вона в слухавку.
Я притискаю пальці до скронь, які неприємно пульсують.
— Тихіше, зі мною все гаразд. Я їду додому.
— З тим мужиком? Ти впевнена, що він нормальний?
— Не з ним.
— А з ким? — одразу запитує Сніжана.
І що їй сказати?
Підіймаю погляд на Микиту.
— Зі знайомим, — ухильно відповідаю. — Загалом, усе зі мною гаразд. Не турбуйся.
— Точно? В разі чого я приїду.
— Ні, усе ок, спати лягай! — я сама вимикаюся.
Щоки горять.
Дивлюсь у вікно й раптом розумію, що не знаю цього району. А потім до мене доходить: адресу я не назвала, а машина ж кудись їде!
— Куди ти мене везеш? — перелякано повертаюсь до Микити.
Він усміхається. Підносить руку до моїх губ і ніжно проводить по них. Його очі стають близько-близько. Застилають усе інше.
Я тону в цих очах. Зникаю.
І лише краєм думки усвідомлюю: останній коктейль був явно зайвим…
Щось я вчора перебрала.
Тому що прокинулася під якоюсь важкістю.
Поки очі заплющені, подумки молюся, щоб взагалі зараз була вдома. У голові стріляє.
Зі стогоном розплющую очі.
Судячи зі стелі — я вдома. Пам’ятаю свою люстру. Таку точно ніде не знайдеш, навіть якщо захочеш. Точніше вона звичайна, але на одному з плафонів є відкол.
Ось він, на місці. Отже, я точно вдома.
Це радує.
Починаю підійматися. І тут із мене сповзає рука. Чоловіча волохата рука.
Завмираю в прострації, але відразу ж нагадую собі, що я вдома. Чого мені боятися?
Повертаю голову в бік власника цієї руки. І миттю натягую ковдру до самого підборіддя.
Мене кидає спочатку в жар, потім у холод.
Матінко! Та я ж гола!
Ой ні, хибна тривога. Труси все ж таки є.
Але це не скасовує того факту, що поряд зі мною нахабно похропує… Микита!
Цей зухвалець розлігся на животі, ніби в себе вдома.
Обережно заглядаю під ковдру.
Та він ще й голий! На відміну від мене, на ньому і трусів немає. Але треба визнати, зад у хлопця що треба: міцний, підтягнутий. Та і спина притягує погляд. Особливо два шикарні крила, витатуйовані на лопатках. Ангельське на правій та демонічне на лівій. Дуже символічно. Пальці так і сверблять пройтися по всіх цих лініях і рельєфних м’язах…
Схаменися, Діано! Він твій стажист!
Краще напруж мозок і згадай, як ви обоє опинилися в такому положенні.
Тілом пробігає холодок.
Невже ми переспали? Усе свідчить про це. Обоє голі під однією ковдрою. Просто я, напевно, перш ніж заснути, натягнула труси, а він — ні.
Чорт, треба вибиратися звідси.
Злегка ворушуся, але так, щоб не розбудити Микиту. Не вистачало тільки зараз із ним пояснюватися.
Розум захльостує паніка. У-у, точно щось було. Який жах. Повеселилися ви, Діано Георгіївно, учора.
Саму себе картаю. До того ж сама не знаю, за що. За те, що я начальниця відділу, яка переспала зі студентом, або за те, що я вчора напилась і переспала зі студентом. Який сором і ганьба.
Він же всім розпатякає! Я ж для нього як трофей. Вихвалятиметься своєю перемогою перед колегами, а мені тепер хоч звільняйся!
А це що мені в сідницю вп’ялося?
Намацую щось довгасте і тверде. Кошуся на Микиту, коли дістаю цю штуку.
Вібратор? Звідки тут цей жах?!
Напружую пам’ять.
Це ж дівчата пожартували, замовили мені на день народження. Я не знала, що в посилці, коли отримала її. А коли зрозуміла, мало не повбивала їх усіх. Але подарунок є подарунок. Викинути було шкода, і до сьогоднішньої ночі ця штукенція спокійно жила десь на антресолях разом із моїми шкільними фотоальбомами.
Невже я була така п’яна, що дістала її?
Так, ступінь мого падіння просто вражає.
Одне заспокоює: на мені ж труси. Може, я перебільшую і все не так погано?
Поруч починає возитися Микита.
Перевертається на бік, обличчям до мене, і розплющує очі. Сонний погляд ліниво ковзає по мені, але спалахує, побачивши вібратор у моїх руках. А я так і сиджу з ним обійнявшись, не знаючи, куди приткнути.
— Доброго ранку, Діано Георгіївно, — нахабно усміхається хлопець.
— Кому добрий, кому — ні, — бурчу, хмурячи брови. — Що ти тут робиш?
— Як що? Сплю, — він зухвало потягується.
Ковдра зісковзує з нього, оголюючи молоде треноване тіло, прикрашене татуюваннями. Крім крил на лопатках, у нього ще і дракон є, виконаний у китайському стилі. Такий великий, що його голова лежить на грудях, а хвіст обвиває торс і йде до самого паху…
О ні, туди не дивлюсь.
На секунду міцно заплющую очі. Потім трушу головою.
Так, Діано, опануй себе! А то забула, що хотіла сказати.
— Славський, я не жартую. Якого хріна ти забув у моєму ліжку?
— Так ви самі мене сюди затягнули, — Микита обводить мене багатозначним поглядом.
— І роздягнула? — жахаюся я.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Заборони тебе кохати, Ольга Вісмут», після закриття браузера.