Читати книгу - "Королівство у спадок, Олег Говда"

Передчуття не обдурило. Ледве амазонка зникла за перекошеними дверима, що трималися на одній, чудом вцілілій, ремінній петлі, як у млині тут же пролунав голосний тріск і гуркіт. Що супроводжувався звуком падіння та болісним зойком.

— Попереджав же!

Не наймудріший і доречний вислів, але важко втриматися.

Швидко збіг нагору сходами, відірвав до біса стулку, щоб стало світліше, і тільки потім сунув у отвір голову.

Напівтемрява, посилена знятою курявою. Дивно… Звідки вона тут, якщо вогкість усередині така, що волога на колодах проступає великими краплями? Там, де дерево вільне від моху та лишайника. Двері й ті вимазали долоні, наче не за дошки хапався, а грудки бруду розминали. Але, тим не менш, через цю пилюгу далі носа нічого не видно. Крім, темнішого, ніж решта, пролому в підлозі.

— Леонідіє! Ти ціла? Агов?

Тиша.

— Дідько! Не було печалі... І що далі?

Питання, звісно, ​​риторичне. Коню зрозуміло, що я не полишу дівчину у біді. Тим більше тепер, коли вона мені вже винна, як мінімум, одне бажання. От тільки лізти у воду, не знаючи броду безглуздо.

Я обережно перевірив найближчу дошку настилу, переніс вагу тіла та промацав другу. Тримає...

— Леонідіє! Відгукнися!

Ні звуку.

Ще крок... Ще... До провалу рукою дотягнутися. Може, краще поповзом? Як на льоду?

— Леонідіє!

Хрясь! Хрусь! Хряп! Бемц!

Підлога не витримала раніше, і я теж полетів шторцом униз. На щастя, падіння було коротким. Глибина підвалу не перевищувала кількох метрів. Дістати до краю пролому не вийшло б, хіба вставши на барило або скриню.

Не зрозумів?! Думки, як завжди випереджають свідомість. Адже я чому про барило чи скриню подумав? Бо побачив їх перед собою.

Всупереч будь-якій логіці, у підвалі виявилося набагато світліше, ніж зовні. Світло, щоправда, зелене, як крізь пляшкове скло, але досить яскраве. Можна не лише пальці на руках розгледіти, але й бруд під нігтями. Фу, огидне видовище.

А ось Леонідії і того, хто стогнав, не видно. І ще одна дивина впала відразу в око. Млин — по периметру метрів десять на десять. А з того місця, де я сиджу, до протилежної стіни підвалу не менше двадцяти кроків. Та й там, здається, не глухий кут, а поворот.

Ой не подобається мені все це. І жодного бажання йти далі не викликає. А які варіанти? Як то жартують: при всьому багатстві вибору, альтернативи нема.

— Леонідіє! Чорт тебе забери! Це вже не смішно! Відгукнися!

— Нися... ися... ися... — пішла гуляти луна, ще раз підтвердивши, що я не в підвалі, а в підземеллі.

Гаразд... Бог не видасть — свиня не з'їсть. Спис наперед себе О, шолом амазонки... Підберемо. Не завадить. Підземелля, мати його... Все, що завгодно, може на голову впасти. Від грудки бруду і до якоїсь кусючої козявки.

Насаджуємо... Як рідний... Це вона така розумна чи у мене череп звузився? А-а... Дівчина ж його поверх копиці волосся носила, а я на спортивний «їжачок» населив.

Захистивши голову, одразу відчув себе впевненіше. Підійшов до найближчої скрині і тицьнув списом.

— Тьху...

Міцна на вигляд тара відразу розсипалася гіркою праху. Разом із вмістом.

Наступне барило і скриня, що стояла поруч, повторили долю першої. З однією відмінністю — барило перетворилося на калюжку смердючого слизу. Що запахом найбільше нагадував гнилі риб'ячі тельбухи.

— М-да... Надавати б по дупі тому, хто все це добро сюди стягнув. Ні собі, ні людям...

До повороту я перевірив ще одну скриню і три барила. На жаль, в результаті тільки сморід зробився сильнішим, так що в мене з'явився додатковий стимул швидше рухатися далі.

Підземелля за поворотом тяглося ще кроків на двадцять, але судячи з того, що я в ньому не побачив нічого, крім тих же барилець і скринь, а ще з протилежного боку тягнуло свіжим повітрям, воно й там не закінчувалося.

А ось і щит. Теж беремо.

— Леонідіє!

Важка грудка, що грюкнула по шоломі, дохідливо пояснила, що під землею не варто шуміти. Небезпечно...