Читати книгу - "Брутальний лікар"

Бабуся вправно й швидко почалапала вздовж битого шляху. Молода пані за нею.

— А далеко відси до цвинтаря? — Віка легко ступала в старих кросівках по мокрій слизькій стежині поруч дороги.

— Та де далеко?! А во по дорозі так-во підеш та й дойдеш до церкви, а там і цвинтар по праву руку на горбі, — відповіла бабуся. — Та я тобі всьо покажу. Всьо, дитино! Нам акраз по дорозі. Я там-ка жию недалеко.

— Самі живете чи з дітьми?

— Та які діти, дитино?! Усі в місті. А мій син помер давно. Так і не вженивсі. Сама я, як палец, — стиха поскаржилася старенька, чалапаючи по глевкому болотцю.

— То дуже важко. Мені прикро, що засмутила вас.

— Та що ти, дитино! То є життє, — зітхнула гірко старенька. — Дивишсі, раз — і минуло. Коротке, як псячий хвіст, а кілько всього було! Кілько всього сі стало за теє моє коротке життє. Я і не памітаю всього. Але ще би трошки та й пожити. Видіти теє сонечко щорана, як тая курочка кудкудакає, коли яєчко знесе. А посмакуєш теє яєчко, як життє нове в тебе сі влило з тим яєчком. І пес кудлатий і старий, але такий рідний, твій. Але і смердючий, як тая стара холера. Але ж свій. І ти за ним, пся крев! І теє подвірє, де твій тато тебе маленьков на руках носив… Всьо то дуже скоро минає, дитино. Дуже скоро!

— Але ж залишається щось?

— А ніц! Памєтаєш тіко, але потім шось сі забуває, — знову зітхнула старенька, та раптом видихнула. — Але добре є, що то всьо було. Добре жити на світі! Але й тєжко є. Тєжко дуже жити… на селі.

Довкола сліпучо сяяло сонце, наче хотіло обійняти своїм теплом усе довкруж, ніби мама всміхалася малюку. Це було неймовірно, а ще подекуди цвіркуни сюрчали мелодії власних Паганіні та Співакових, цвірінькали, пролітаючи низько над землею, малесенькі пташки, імітуючи танці на льоту. Пахло свіжістю, духмяною землею, чорноземом, полем, ранньою справжньою весною.

Вікторії одразу пригадалися щасливі шкільні канікули, нехитрі дитячі розваги в замковому парку, тепло болітця на босих ногах і підглядання на дискотеках за старшими. Якими ж то нудними та нецікавими видавалися ті їхні танці: прийшли посмикатися, а потім огидно лизалися попід дверима клубу й по всіляких його закутках. І от тоді дітлашня вискакувала із закапелків і голосно та з реготом встидала закоханих: «Тє-лє-тє-лє-тєсто — жених і нє-вєс-та!» Парочки сполохано оглядались і тікали зі свого сховку, наче пристиджені за якесь непристойне й брудне заняття. Старші хлопці шикали й розганяли дітлахів, а їхні кохані сором’язливо та із задоволенням усміхалися, ховаючи обличчя в довгому волоссі чи в краватці у свого хлопця. Кожен проходив період солодкого щему в грудях, «метеликів у животі», як то кажуть, і щасливих мрій про спільне майбутнє закоханої пари.

— А як фамілія тої родини, що ти шукаєш, дитино? — перервала спогади дитинства старенька.

— Драмарецькі.

— Драмарецкові?! — на свій лад переінакшила бабуся і почала думати вголос: — Йой, і хто ж то такі?! Ти знаєш, доню, тут-ка на селі я вже й памітаю зле, хто як сі пише. Войтові — то Іванців, до слова…

— А чого ж тоді їх Войтовими називають?

— Та просто, дитино, просто всьо! Вони живуть на ґрунті покійного війта. От тому й Войтові. А Зямброві на своєму ґрунті з діда-прадіда, то так Зямбровими їх і кличут.

— Розумію тепер, — усміхається Віка.

— А ти, певно, не знаєш, на чиїй землі жиют Драмарецкові? Так? Як ти казала?

— Та-ак, Драмарецькі.

— А хто його знає, чиї вони. Але дивино-сі на цвинтарі: не по ґрунті, а по фамілії знайдеш, — пожартувала бабуська. — Цвинтар у нас невеликий. Що треба, скоро знайдеш. Як є. А де на селі ті люди жили, під яким нумером, не знаєш?

— Ні, не знаю. Але на знимці хату бачила! Правда, то дуже старі світлини були, років сорок тому зроблені. З тих пір багато могло змінитися…

— А поверхова та хата була чи мала? — Бабуся щиро хотіла прислужитися своїй молодій компаньйонці.

— Невеличка така, на два вікна й посередині з дверима.

— А йой, то таких пів села колись було. Теперка й не знайдеш. Мо’, й нема вже давно, як ти кажеш, що всі повмирали.

— Та ж не всі, син залишився! Сергій Дмитрович Драмарецький — лікар. Гінеколог.

— А й то-то я вже й не знаю, хто ж то міг би бути? Фамілії не знаю, ґрунту нема. І запитатисі нема в кого — я й но єдна стара на ціле село. Хіба Паньків Лодик знає! Він старший за мене на п’єть літ! Але во сліпий вже і глухий. Та шось ше, може, і вповість. Але перше подивисі, мо’, сама знайдеш.

Вони неспішним кроком добрели до Патякова, скорочуючи дорогу розмовами. Коли підійшли до бабусиної хати, та спинилась і несподівано запросила Вікторію на «горнєтко чєю» після того, як вона повернеться зі цвинтаря. Молода пані погодилась і пішла в напрямку, що вказала старенька.

Сільською дорогою їй майже ніхто, окрім місцевих собак, не зустрічався. Бачачи незнайомку, що невпевнено крокувала, пси злісно гавкали й гарчали. Та Віка не звертала на них уваги, розглядаючи вкрай бідні й покинуті сумні старі хатинки. Усі вони були мазанками з маленькими віконечками. Подекуди імпровізована штукатурка повідпадала й виднілося підребер’я зі штахет та перекладин, що були в основі каркаса старих будівель. Пофарбовані в блакитне віконні рами, старі призьби з начинням з хати і, певно, такі ж древні люди мешкали в тих будиночках. Попри те, усі городики пишалися порядком і акуратністю. Ніде не було видко хащів та заростів бур’яну. Усі обійстя акуратно й чітко відгороджувала чи сітка, а чи старий поцвілий і чорний паркан. Та все було доглянуто й у належному стані.

Перед самим цвинтарем, що розташувався на доволі крутому пагорбі, Вікторію зустріла припнута на ланцюгу коза. Вона випасалася тут на ще не високій, але вже по-весняному соковитій через аномально теплу зиму траві й завзято підскочила до жінки, коли та