Читати книгу - "Берегиня, Настуся Соловейко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Наступні два тижні не сталося нічого надзвичайного. Ми з дядьком ходили на виставку згаслих артефактів древності, мені було трохи нудно, зате дядько Роберт ще цілий тиждень заливався про неї. Гуляли з Глорією, каталися верхи і якось непомітно настав день від'їзду до академії.
Було ще дуже рано. Я сиділа у своїй кімнаті й дивилася на три величезні чемодани. Не знаю, як це вийшло, проте, речей виявилося багатенько. З іншого боку, ніколи не знаєш, що стане у пригоді.
Я ще ніколи не покидала дім надовго. Академія знаходилася за містом, наче і не дуже далеко, втім, якщо їхати каретою, то не менше трьох годин. Порталами до академії користувались здебільшого викладачі.
– Ну, що готова? – почула голос Уітмора.
– Зовсім, ні. Мені трохи лячно. – знизила я плечима, – Там буде до чорта пихатих аристократок, які колись вважали себе моїми подругами.
– То й що? – пирхнув він – Можна подумати, їх думка комусь важлива. Раніше берегинь поважали так само як і всіх інших магів і магесс.
– Так, проте, зараз все змінилося.
– І що? Будеш ховатися тут усе життя?
– Звісно ж ні!
– От і добре. До речі, книжку ти з собою взяла? Так просто до тебе прийти не зможу, потрібно щоб було щось, що належить цьому дому, в чому є частка його магії.
– Так, взяла, а коли ти прийдеш?
– Коли мені вистачить сил, не хвилюйся, чекати вже не довго. Ну, бажаю тобі успіху, побачимось.
Махнув лапою і розтав у повітрі.
Через годину всі мої речі завантажили в карету, я попрощалася з дядьком і відбула до академії.
Дядько Роберт дуже розчулився, я бачила, що він ледь стримує сльози, і від того у самої сльози бриніли в очах.
Як дві людини можуть бути такими різними? Дядько Роберт завжди добрий, привітний і люблячий, а от Себастіан просто пряма його протилежність.
Добре, що його не було вдома, до того ж, я вирішила більше з ним не розмовляти, нехай що хоче робить.
Будівлю академії неможливо було побачити поки не перетнеш захисний кордон, тому я погано уявляла, як насправді вона виглядає.
А виявилося, що це найпотворніша споруда яку я колись бачила. В мене, чесно кажучи, аж рот відкрився від подиву.
Здавалося, що хтось просто взяв величезні прямокутники й накидав їх один на одний, причому нерівно. Довга, незрозуміло-сірого кольору будівля, з різною кількістю поверхів і провалами квадратних вікон, викликала у мене асоціації з в’язницею.
Тільки сад вічнозелених дерев навкруги, якось прикрашав це жахіття.
Я вилізла з карети.
– Що, не подобається? – почула десь поряд.
Озирнулася і побачила Кмиха. Я чула про них, начебто, їх створили разом з академією.
Виглядав він так само незграбно, як і будівля. Уявіть собі, що хтось видовбав фігуру людини з сірого каменю, але не дуже при цьому старався. Руки та ноги різної товщини, велика голова, маленький тулуб. Лице, ніби, намальоване дитячою рукою, зате вдягнений у парадний костюм з синього бархату і капелюх.
– Не знаю, – чесно відповіла, – я очікувала чогось іншого.
– Всі так кажуть. – він махнув рукою в сторону будівлі – Тому що погано історію знають, коли будували академію – магія була геть інша, сира і некерована.
– Одначе, я тут не для того. – він порився у кишені й дістав листок – Ви, певно, Ельвіра Штайн, прибули на спецкурс, рівень дару – низький, берегиня?
– Так, це я.
– Добре, ідіть за мною.
– А мої речі?
Він клацнув пальцями й валізи піднялись у повітря.
– Ходімо.
– Вас засилили у підвальний корпус, разом з іншими дівчатами.
У відповідь я промичала щось незрозуміле.
– Вибачте, пане Кмих, а звідки визнаєте хто я і який рівень мого дару?
– Магічний бар’єр крізь який ви пройшли визначає це автоматично, дані ж надходять мені, зрозуміло?
Я кивнула.
Всередині все виглядало трохи краще: світлі стіни, широкі коридори, квіти у зачарованих вазах. Подекуди м'які дивани.
Я видихнула із полегшенням, аж допоки ми не почали спускатися донизу.
Підвальному корпусу вочевидь не вистачало ремонту: білі стіни в деяких місцях пооблуплювалися, і крізь діри можна було побачити сірий камінь. Магічні ліхтарі світили тьмяно, створюючи гнітючу атмосферу. Тут було всього п'ять дверей.
Кмих відкрив першу.
– Вам сюди, панно Ельвіро Штайн.
Слідом за мною залетіли мої валізи.
– Що, ж, дякую…
Я не закінчила, тому що Кмих вийшов хлопнувши дверима.
Кімната мала непоганий вигляд. В ній було три ліжка і письмові столи, а також дві великі шафи.
На стінах жахливі квітчасті шпалери, зате нові. І вікно. Як воно могло тут бути, враховуючи, що це підвал? Однак, за ним шумів сад і виблискувало сонце. Все ж таки, магія – чудова річ!
Цікаво, я буду сама? Та навряд. Кмих же сказав, що мене поселили з іншими дівчатами.
– Що ж, могло бути гірше. – сказала сама собі.
Хто перший, того і краще ліжко! Я вибрала те, що біля вікна.
Перетягнула валізи з середини кімнати та почала розкладати речі.
Двері відчинилися й в кімнату увійшла дівчина у дуже простій, брунатній сукні.
Висока і струнка, з товстою русою косою, яка сягала тонкої талії. Надзвичайні фіалкові очі виблискували з під густих чорних вій. Думаю, половина знайомих мені дівчат повбивали б одна одну за такі.
– Привіт, – посміхнулася мені дівчина – мене звати Флора, Флора Кіллі, а тебе?
– Ельвіра Штайн, дуже приємно!
Вона уважно оглянула мій наряд.
– Не ображайся, та я все ж таки спитаю. Ти впевнена, що повинна навчатися саме з нами?
– Так, а чому ти питаєш?
Вона хмикнула.
– Тому що, аристократки, зазвичай не потрапляють до підвального корпусу.
– А чому ти вирішила що я…
– Аристократка? Та це ж очевидно, подивись на свій одяг і зачіску і взагалі. – вона махнула рукою у бік моїх чемоданів.
– Що ж ти права, але я навчатимусь тут, разом з вами.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Берегиня, Настуся Соловейко», після закриття браузера.