Читати книгу - "Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку!, Курт Воннегут"

— Врешті, і він вчиняє самогубство, — сказав водій. — Здається, хоч яку б роботу в наші дні знайшов аме­риканець, вона так чи інакше буде самогубством.

— Добра думка, — сказав Траут.

— Не можу зрозуміти, ви серйозно говорите чи ні, — сказав водій.

— Я і сам не знатиму, поки не з’ясую, серйозне чи ні саме життя, — сказав Траут. — Воно небезпечне, це я знаю, і буває дуже болючим. Але це не обов’язково значить, що воно серйозне.

Коли Траут прославився, то, звісно, однією з найбільших таємниць про нього було, жартував він чи ні. Одному наполегливому допитувачеві він сказав, що завжди схрещує пальці, коли жартує.

— І будь ласка, зауважте, — продовжив він, — що, даючи вам цю безцінну інформацію, я схрестив пальці.

І таке інше.

З багатьох поглядів він був наче кістка в горлі. Водій ван­тажівки втомився від нього за півтори години.

Траут скористався тишею, щоб придумати антиприродоохоронну історію під назвою «Ґілґонґо!».

У «Ґілґонґо!» оповідалося про планету, неприємну через надто активний процес творення.

Історія починалася з великої вечірки на честь чоловіка, який винищив цілий вид милих пандочок. Він присвятив цьому все своє життя. Для бенкету були виготовлені спе­ціальні тарілки, і гості брали їх додому як сувеніри. На кожній тарілці було зображення ведмедика і дата вечір­ки. Під малюнком було слово:

ҐІЛҐОНҐО

Мовою планети воно означало «Вимерли!»

Люди раділи, що ведме­дики-панди були ґілґонґо, бо на планеті і без того було забагато видів, а нові з’являлися на світ майже щогодини. Ніхто не мав жодної можливості приготуватися до зустрічі з разючою розмаїтістю тварин і рослин.

Люди з усіх сил старалися зменшити кількість видів, аби життя було більш передбачуваним. Але Природа була для них занадто творчою. Усе життя на планеті нарешті задихнулося під живим покривалом завтовшки сто футів. Покривало складалося з мандрівних голубів, і орлів, і орланів-білохвостів з Бермудських островів, й американських журавлів.

— Добре, що хоч оливки, — сказав водій.

— Що? — перепитав Траут.

— Міг би везти щось набагато гірше за оливки.

— Правда, — сказав Траут.

Він забув, що основна їхня справа була везти сімдесят вісім тисяч фунтів оливок до міста Талса штату Оклагома.

Водій трохи поговорив про політику.

Траут не міг відрізнити одного політика від другого. Усі вони здавались йому безформними фанатичними шимпанзе. Одного разу він написав оповідання про опти­міс­тичного шимпанзе, який став Президентом Спо­лучених Штатів. Він назвав його «Слава правителеві».

Шимпанзе носив маленький блакитний блейзер з мідними ґудзиками і з печаткою Президента Сполучених Штатів, пришитою до нагрудної кишені. Він виглядав ось так:

Хоч куди б він пішов, музиканти виконували «Слава правителеві». Шимпанзе це подобалось. Він починав підстри­бувати.

Вони зупини­лися біля закусочної. Ось що було написано на вивісці закусочної:

Тож вони поїли.

Траут зауважив недоумка, який також їв. Недоумок був білою людиною чоловічої статі — під наглядом білої дог­лядальниці. Недоумок мало що міг сказати і їв з великими труднощами. Доглядальниця зав’язала йому на шию слинявчик.

Але він безперечно мав прекрасний апетит. Траут диви­вся, як той загрібає до рота вафлі і свинячу ковбасу, дивився, як дудлить апельсиновий сік і молоко. Траут дивувався, якою великою твариною був недоумок. І також вражало те, з якою радістю недоумок запасався калоріями, що дозволять йому прожити ще один день.

Траут подумав: «Запасаєшся калоріями на ще один день».

— Вибачте, — сказав водій ван­тажівки Траутові, — мушу відлити.

— Там, звідки я родом, — сказав Траут, — це означає, що ви збираєтесь вкрасти дзеркало. Ми називаємо дзер­кала виливами.

— Ніколи такого не чув, — сказав водій. Він повторив слово: «Виливи». — І тицьнув на дзеркало на автоматі для сиґарет. — Оце називаєте виливом?

— Хіба воно не виглядає для вас як вилив? — сказав Траут.

— Ні, — сказав водій. — Звідки ви, кажете, родом?

— Я народився на Бермудських островах, — сказав Траут.

Десь за тиждень водій сказав своїй дружині, що на Бер­мудських островах дзеркала називаються виливами, а вона розповіла про це своїм друзям.

Коли Траут пішов услід за водієм до вантажівки, він вперше уважно роздивився їхній засіб пересування з віддалі, побачив його цілком. Збоку був напис яскраво-оранжевими буквами, вісім футів заввишки. Ось він:

Траут замислився: а що зрозуміє в такому написі дитина, яка щойно вчиться читати. Дитина подумає, що цей напис страшенно важливий, адже хтось дуже постарався, щоб написати його отакими великими буквами.

І тоді, уявивши, що він дитина на узбіччі, він прочитав напис на іншій вантажівці. Ось він:

Розділ 11

Двейн Гувер проспав у ново­му «Голідей Інн» до десятої години ранку. Він добре від­почив. Він замовив Сніданок Номер П’ять в популярному ресторані готелю, який називався «Ату його!». Вночі портьєри були затягнуті. Тепер їх широко розсунули. Сонячне світло заливало кімнату.

За іншим столиком, також самотою, сидів Кипріян Уквенде, індаро, ніґерієць. Він читав тематичні оголошен­ня в газеті Мідленд-Сіті «Сурма-Оглядач». Йому потрібне було дешеве житло. Поки він приглядався, головний шпиталь округу Мідленд оплачував його рахунки в готелі, і їх це починало непокоїти.

Також йому була потрібна жінка або цілий гурт жінок, які б трахали його сотні разів на тиждень, бо він постійно був переповнений хіттю і спермою. І він тужив за своїми родичами індаро. Там вдома в нього було шістсот родичів, яких він знав на ім’я.

Обличчя Уквенде було незворушне, коли він замовляв Сніданок Номер Три з тостами з цільного зерна. За його маскою ховався молодий чоловік, смертельно хворий від ностальгії і недотраху.

Двейн Гувер, який сидів за шість футів від нього, втупився поглядом в запруджену машинами і залиту сонцем автомагістраль. Він знав, де перебуває. Він упізнав рів між готельною парковкою і автомагістраллю, бетонний жолоб, який збудували інженери для Цукрового Струмка. За ним ішов знайомий сталевий бар’єр, щоб автомобілі та вантажівки не звалювалися в Цукровий Струмок. Після цього йшли три знайомі смуги в західному напрямку, а тоді знайома, вкрита травою роздільна смуга. Далі йшли три знайомі смуги в східному напрямку, а тоді ще один сталевий бар’єр. Після цього йшов знайомий Меморіальний аеропорт імені Вілла