Читати книгу - "Концерт пам’яті янгола, Ерік-Емманюель Шмітт"

Дорогою йому трапився Пол Браун із Нью-Йорка — він організовував ці міжнародні з’їзди.

— Ну як, нашому маленькому Корто сподобався концерт?

Пол Браун називав Кріса «маленьким Корто», бо Кріс був піаністом і французом, а для освітян із Штатів Корто був взірцем французького піаніста[9].

— Аксель заново відкрив мені твір, від якого раніше я був не в захваті!

— Ти ніби сердишся? Склав зброю, щойно побачив запину? Таке враження, що тебе не потішила ні музика Берґа, ні гра Акселя!

— Ніколи не вмів «тішитися». Мені ближчі виклик, змагання і перемога!

— Я знаю. Ви з Акселем геть різні. Дві протилежності. Перший усміхається, другий пітніє. Ти — боєць, він — прихильник дзену. Ти сприймаєш життя як бій, Аксель прямує, навіть не здогадуючись про небезпеку.

Пол Браун зміряв Кріса поглядом. Дев’ятнадцятирічний юнак, темні похмурі очі, дике клоччя на голові, пихаті пухнасті вії; з кремезного і досі цнотливого тіла Кріса ніби звисали поетові окуляри і гостра мужня борідка, дбайливо підстрижена ножицями — так, ніби власник її хотів, щоб до його зрілого віку ставилися з повагою.

— І хто з нас має рацію? — запитав Кріс.

— Боюся, що ти.

— Отакої...

— Недаремно ж я американець, дорогий мій маленький Корто! Цнота й довірливість — це прекрасно, авжеж, але не годиться для нашого світу. І якщо треба стримувати свій талант, щоби розпочати кар’єру і стати відомим, то слід бути рішучим, амбітним і злим! У тебе саме така вдача!

— О, то на твою думку я заграю краще за Акселя?

— Я цього не казав. Ніхто не заграє краще за нього. Натомість, маю певність у більшому успіхові твоєї кар’єри.

І за цим зауваженням крилося застереження — а може й осуд, — та Кріс мав це за комплімент. Пол Браун раптом ляснув себе по чолу і скрикнув:

— Каїн і Авель! Якби вас довелося перейменовувати, я запропонував би саме ці ймення! Двоє братів із протилежними характерами: незламний Каїн і смиренний Авель.

Американець, пишаючись власною вигадкою, дивився на Кріса, з нетерпінням чекаючи коментаря. А Кріс лише знизав плечима і кинув:

— Маленький Корто мені більш до вподоби. Сподіваюся, до речі, що «маленький» стосується лише мого віку.

Уранці останньої неділі курсу Кріс піднявся з ліжка з настовбурченим волоссям і охоплений нетерплячкою: він більше не міг спати, він мусив діяти, кожним м’язом тіла він відчував нестерпний свербіж до змагання!

Ще вчора він боявся проґавити фінальне ралі, тому що на ранок вівторка батьки записали його на прослуховування перед впливовими паризькими продюсерами. Розум підказував, що вирушати слід негайно, щойно отримав звістку, бо спочатку мав дістатися до берега на катері, доїхати до Банґкока (а це чотири години шляху) і потім дванадцять годин скніти у літаку, перетинаючи півземної кулі; та навіть припустивши можливість такої подорожі, навряд чи він устиг би оговтатися від величезної часової різниці у Франції. Кріс відкинув це розумне рішення, іще раз вивчив транспортне сполучення і — вправним акробатичним трюком — зумів врятувати свою участь у змаганні, довівши, що і в неділю увечері зможе стрибнути у катер.

Чому він так прагнув цього стресу? Премія його не цікавила, адже для піаніста вливання на тиждень в оркестр — хай навіть у берлінський — дало б невелику можливість для гри, а він волів викликати Акселя на двобій, здолати цього австралійця, залишити його, довівши свою вищість, і примусити Акселя визнати свою поразку.

За сніданком Кріс перестрибнув через лавку і сів перед скрипалем, що підвів голову.

— Вітання, Крісе! — мовив Аксель. — Радий тебе бачити!

Аксель усміхався невловимою ніжністю повік із майже жіночою зреченістю, що зворушувала серця дівчат і бентежила чоловіків. Широко розплющені блакитні очі, завжди прикуті до когось, справляли відчуття, ніби Аксель радше опромінював, а не дивився.

— Привіт, Акселю! Що, сьогодні таки варто підкріпитися?

— Тобто? Чому саме сьогодні? Авжеж, це ралі...

Коли Аксель сміявся, він відкидав голову назад і мовби підставляв шию під поцілунок.

Кріс не міг збагнути, чому Аксель не переймається змаганням. «Та він із мене глузує! Вдає байдужість, але насправді прокинувся з думкою про ралі».

— Я ще не вирішив, — вів далі Аксель, — чи мені варто туди йти. Мені кортить ополудні почитати на пляжі — є кілька цікавих партитур і незакінчена книжка...

— Не можна так зневажати колег! — з обуренням відказав Кріс. — Якщо всі оцінили твою сольну гру, то віддалене соло можуть, боюся, сприйняти погано.

Аксель почервонів.

— Твоя правда. Даруй. Я візьму участь. Дякую за те, що повернув мене до реального світу. Часом я поводжуся мов справжнє чудовисько, думаю тільки про себе, замість думати про колег.

Кріс буркнув: «Подумай краще про мене, бо я дам тобі гарного прочухана!».

О дев’ятій розпочалося дійство. Кожен із кандидатів отримав по роверу, план острова й першу підказку; після сигналу на початок учасники мали гнати від знахідки до знахідки — кожне з цих місць мало вказівку на наступну зупинку; мчали до останньої схованки, де на них чекав скарб. Той, хто першим зламав би замок на піратській скрині, отримав би предмет номер один, другий — предмет номер два, і так далі.

— Хай переможе найкращий! — гукнув, почервонівши й надувши вени на шиї, Пол Браун.

І у блакитному небі вибухнула петарда.

Кріс рушив, виплеснувши всю міць фінального спринту — він заглибився у думки і налягав на педалі, ліктями розштовхуючи решту учасників.

Опісля третього етапу він очолив перегони. Загадки здавалися йому по-дитячому простими, однак він не дозволяв собі здавати темп.

Його непокоїло тільки одне: у потилицю йому дихали Боб і Кім, техасець і кореєць. І Кріс ображено пхикав: «Я не з цими двома змагаюся! Сурмач і барабанщик!». Кріс, як і всі музиканти, шанував ієрархію: нагорі були видатні солісти — піаністи, скрипалі і віолончелісти; наступний поверх займали флейтисти, альтисти, арфісти і кларнетисти різного штибу; внизу була челядь — гравці на простих, обмежених у можливостях додаткових інструментах на кшталт труби і барабанів!

«Чому Аксель тягнеться так повільно?!»

Намагаючись збагнути колегу через призму себе, Кріс вирішив, що Аксель навмисно гальмував, уповільнювався, аби уникнути зустрічі з ним, Крісом; змагаючись упівсили, Аксель міг би потім розповідати, що переміг би, якби захотів.

— Негідник! Шахрай! Нікчема! — бурмотів Кріс, викручуючи ровер і пнучися на небезпечний бескет.

На десятій вказівці Кріс, обернувшись, зауважив, що Аксель наздогнав