Читати книгу - "Концерт пам’яті янгола, Ерік-Емманюель Шмітт"

Нарешті він прошепотів:

— Я такий щасливий бачити вас усіх...

— Тебе попередили? — запитала зненацька дружина.

Про що це вона? О ні, тільки не це... Не знову... Він не хотів, щоби йому нагадували про кляту звістку! Він уже забув про неї. Геть прикру помилку!

— Ти про що?

— Доктор Сімбедор запевнив мене, що надіслав звістку на корабель.

Ґреґ напружився. Що?! То ця новина не була злим жартом? І призначалась таки йому?

Мері похилила голову і сумно мовила:

— Почалися болі. Я пішла до лікарні. Стався викидень. І я втратила наше дитя...

І Ґреґ раптом збагнув те, що раніше йому не спадало на думку: коли він відпливав, дружина була при надії — а він про це геть забув! Очікування дитини було таким примарним, живота взагалі не було помітно. Певно, Мері носила дівчинку. І якщо доктор Сімбедор не називав імені, то лише тому, що зародок ще не встигли назвати...

Усі наступні дні Мері і її чотири доньки були спантеличені поведінкою батька. Він не лише піклувався про дружину так, як ніколи раніше, радісно приділяючи їй дорогоцінну увагу, а й наполіг на тому, щоби їхню ненароджену дівчинку охрестили.

— Рита. Я хочу, щоби її звали Ритою.

Він домігся і похорону. Щодня Ґреґ ходив на могилку і залишав там квіти; щодня він лив сльози над маленьким останнім спочинком Рити — дитини, яку він не мав змоги ані побачити, ані обійняти — і тихо й ніжно розмовляв із нею. Кейт, Ґрейс, Джоан і Бетті навіть не підозрювали, що цей грубий чолов’яга здатен на таку чуйність, таку турботу... Вони звикли згадувати про нього як про відсутнього, побоюватись його фізичної сили і коритись наказам, і тепер ніби дивилися на батька іншими очима, відчуваючи, як зростає благоговійний страх до нього.

Тож, коли за два місяці Ґреґ заявив, що більше ніколи не вирушить у плавання і погодився на посаду вантажника у порту, родина зраділа, що цей незнайомий їй чоловік, колись байдужий і небезпечний, нарешті повертається до неї батьком.

Концерт пам’яті янгола

Лише почувши гру Акселя на скрипці, Кріс усвідомив, що йому до такого рівня ще далеко.

Акорди «Концерту пам’яті янгола» підносилися серед дерев і зливалися із блакиттю, тропічним серпанком, пташиними трелями, легкістю хмар. Аксель не просто виконував фрагмент концерту — він його переживав; мелодію писав заново; додавав зміни настрою, підсилення і сповільнення ритму, вів за собою оркестр, секунда за секундою, ніби формуючи пальцями спів, що втілював його думку. Скрипка Акселя була його голосом — голосом, що знемагав, вагався, пружнів, підносився знову і знову.

Кріс відчував на собі чари гри, хоч і щосили стримувався, запідозривши небезпеку: якщо він занадто полюбить Акселя, то, зрештою, зненавидить самого себе.

Звичайні музиканти ніби виходять просто із зали, підводяться з крісел і піднімаються на сцену; такою була більшість студентства, з якого складався фестивальний оркестр — недоладні постави, дешеві оправи, недбало підібраний одяг. Аксель же, навпаки, ніби приїхав здалеку, зійшов із дивовижної планети, де панували розум, смак і шляхетність. Ні рославий, ні малорослий, статурний Аксель мав могутні випнуті груди, трикутну кошачу мордочку, що просто причаровувала величезними очима. Темні м’які неслухняні кучері Акселя нагадували Крісу його молоді роки. Інші юнаки, хай навіть і мали подібні правильні риси обличчя, здавалися сумними або нудними — адже були порожніми; а він випромінював жар завзяття. Щирий, непідкупний, нестримний і водночас суворий Аксель сяяв, мов ідол — вартий довіри, сповнений рідного й доброго, натхненний генієм. Він із осяйним авторитетом музи медитував над скрипкою, ніби посилюючи лікувальну дію музики, викликаючи у слухача зцілюючі думки про духовне. Аксель, вправно працюючи ліктем і поблискуючи потом на чолі, ніби перетворював філософію на кантилену.

Стривожений Кріс перевів погляд на його ноги. Він ніколи не грав на піаніно так майстерно. Чи варто було облишити музику? У свої дев’ятнадцять років Кріс отримав чимало медалей, призів і звань — він був, як-то кажуть, зубрилом, віртуозно обходячи всі відомі пастки у Ліста й Рахманінова; та перед дивом на ім’я Аксель він усвідомлював, що всі свої перемоги виборов винятково завдяки надриву і праці. Кріс умів лише те, чому можна навчитися, Акселеві ж було відомо те, чому не навчишся. Коли стоїш посеред сцени сам, правильно грати мало — слід грати правдиво. Ясна річ, Аксель грав саме правдиво; а Крісові гра вдавалася лише завдяки вправам, рефлексії і наслідуванню.

Кріс стрепенувся — на цьому тайському острові сонце розжарювало повітря до тридцяти п’яти градусів. Здригання виказало роздратування Кріса: він із нетерпінням чекав, коли Аксель нарешті припинить тортури своїм умінням і знову почнеться змагання.

Курс «Music and Sports in Winter»[5] пропонував студентам консерваторій, аматорам-віртуозам і майбутнім професіоналам можливість сполучати розваги й фізичне навантаження із заняттями з їхніми інструментами. Кожен по дві години на день займався з особистим викладачем, а потім усі збиралися для спільних концертів і спортивних ігор. Опісля вітрильного спорту, підводного плавання, велоперегонів і бігу невдовзі помпезне ралі мало закривати курс, де всі змагалися за перше місце, винагородою за яке мав би стати тиждень у Берлінській Філармонії — одному з найпрестижніших оркестрів світу.

Аксель перейшов до другої частини концерту. Крісові цей пасаж завжди здавався грубим, слабше написаним, тож він тішив себе сподіванням, що Аксель зашпортається, чари розвіються і присутні знудяться. Але даремно. Аксель забарвив акорди в образу, бунт, лють, — і уривок одразу набув змісту і форми. Якщо у першій частині твору Альбана Берґа[6] йшлося про «янгола» — себто померле дитя, то у другій змальовувалося горе батьків.

— Феєрично! Він грає краще за всіх, кого я слухав у запису!

Як цьому двадцятирічному хлопчині вдалося перевершити всіх цих Ферра, Ґрюмйо, Менухіних, Перлманів і різних там Штернів[7]?!

Концерт віртуозно завершився легким натяком смичка на один із хоралів Баха, який in extremis[8] втілював переконаність у тому, що виправдано все — навіть трагедія; для модерністського композитора — досить дивна думка, однак Акселеві вдалося передати її зворушливо і переконати у ній усіх.

Публіка вибухнула оплесками, а оркестранти мало не потрощили смичками пюпітри. Збентежений австралієць, що лише хотів прислужитися Альбанові Берґу і не відтіняти себе, вважав непристойним, що так приймали саме його, звичайного виконавця. Тож він незграбно вклонився, однак навіть його незграбність вражала грацією.

Кріс, за прикладом сусідів, був змушений підвестися й аплодувати Акселеві; він, роззираючись, кусав губи: скрипалеві вдалося захопити додекафонічним концертом неосвічену публіку — пляжників, купальників, словом, усіх