Читати книгу - "Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко"

Ти мене не кличеш на розмову,

Не запросиш більше на обід.

Де твоя могутня давня сила? Тільки гук і відгук у гаю!..

Де твоя захована могила В рідному отецькому краю?

Тільки ж це не сльози у знемозі Горло перехоплюють в цю мить. Інколи ми падаєм в дорозі,

Та безсмертно починаєм жить.

Міць твоя живе в моєму хлібі І в судьбі, якою дорожу.

Я прийду 1 вимовлю:— Спасибі,—

І нічого більше не скажу.

За твою усмішку, рідну й милу,

За казки в дніпровому краю,

За любов, і за пісенну силу,

І за ніжність мріяну твою.

ГРОЗА ПРОЙШЛА...

Гроза пройшла за обрієм високим, Шумлять озера хвилею на схід, Встає гілля, налите синім соком,

І ярина, і яблуневий плід.

Гроза пройшла, сестра моя співуча. Важкі краплини, ніби солов’ї,

Встає ізнов тривога, ніби туча, Бентежить, кличе, в груди б’є' мої.

А пройдуть весни — і гаряче літо Похилить кленів ковану красу.

Та молодістю серце перелите,

Мов краплю щастя, гордо я несу.

ІЗ ЗБІРКИ

«з книги життя»,

1938 р4

ЛЕНІН В ТАММЕРФОРСІ4

Сніжок грудневий. Паморозь скрипуча, З-над Фінської затоки синя туча.

На землю скель і райдуг малинових Нужда прийшла гостити у дворі,

І від Іматри2, від борів соснових На заробітки вийшли торпарі3 У час такий в нужді, в пекельній скруті І Таммерфорс задумливо притих,

Лиш поїзди гули на первопутті, Березняки — на скелях вікових. Приїхали в огнистому морозі,

Самі — огонь, самі — як той булат.

В сіренькому будиночку на розі З’явилось грізне слово — делегат.

Воно прийшло в жару ідей, в задумі Із Вознесенська, з Харкова, з Батумі, >

Із Пітера, з. підпілля, із заводу Несли його у світлооку ніч.

Своїх братів, синів свого народу Скликав на конференцію Ілліч.

І от зійшлись, тавровані і гнані Царем ііроклятим, партії сини,

Що в Нерчинську вмирали на засланні, В'Уржумі4 волочили кайдани...

Як той огонь, що блискає у домні І плавить все, освітлюючи ніч,—

Вони зійшлись, несхитні і незломні,

І тисне руку кожному Ілліч.

Газету взявши, глянув свіжі вісті, Скраєчку сів на кедровий стілець, Примружив очі глибоко-іскристі —» Немов засяяв сонця промінець.

Підвівсь один: — Сказать одверто мушу, Не ждіть рятунку ні від кого й див,

Свої в нас сили! — Полум’яну душу

Вія почуттям великим розбудив,

Ілліч підвівсь. Простий, непереможний, Ще й усмішка, і рух знайомий кожний, Заговорив... Схилившись, делегати Кивали схвально й щиро звідусіль:

— Селянам землю треба всю віддати, Хай взнає пан, почому хліб і сіль!

І слово те, гаряче й полум’яне,

Що мовив Ленін, мудрий чоловік,

І мисль його матроси, і селяни,

1 ливарі взяли собі навік.

РУСТАВЕЛІ

Горійське небо мерхне уночі,

Гарба скрипить повз нерушимі скелі,

В ній одіж, меч, ячмінні плескачі,

І він один — бездомний Руставелі,

Бреде в пилюці стомлене осля В далекий край, незримий у тумані.

Він одкладає «Вепхіс Ткаосані» Печальним зором дивиться на шлях.

А на шляху граніт і вітровій,

А в горах месхи2 в тузі віковій,

І тон зурни, і вод загірних муть,

І шепотить стривожено чинара3:

— Твої літа, мов квіти, одцвітуть,

Куди, мандрівцю? Ми з тобою пара... Врости у землю тут, біля води,

Всьому будь свідком, сонця жди і зливи, І пил віків покриє нам сліди,

Моє гілля й пісень твоїх пориви.—

І стугонить навкруг його земля,

Стріча він скелю — скеля промовля:

— Тисячоліть не зупинити плин,

А що людина? — Все жадає бою! Спинись отут, де попіл і полин,

Бо в часі ми, знать, рівні із тобою.

Під небом тихим будемо сивіть, Хай»дощ, і ніч, і паморозь, і спека,

Тобі, Руствелі, путь лежить далека,

В пустелі, в хащі згинеш мимохіть,—

...А може, й справді, як розбійний тать, До ніг Тамари впасти безголов’ям,

У каджів,4 злих прощення попрохать І жити, й жить-на щастя, на здоров’я?

Тоді шумить блакитна висота,

Тоді з верхів’я сокіл виліта:

— Зіходь на скелю, урвищами йди І підіймайся вище й вище вгору,

Відчуй в пориві тісноту простору І з тим чуттям зріднися назавжди.

Не здайся, сину, тишині долин.

ПАМ’ЯТНИК МАРКСА

Прожито вік, як многотрудну ниву Перейдено в жорстокому бою. Рожевий день приносить теплу зливу, Весну твою і молодість твою.

Чужино дальня! Вітер люто свище, «•Гудуть моря, і гори сіють пил,

Але мовчить Хайгетське кладовище1 Журбою трав і тлінністю могил.

А ми підем, де надгробок високий, Гранітних плит неточена блакить,

І всю журбу, і віковічний спокій Огонь любові встане й спопелить!

Огонь любові нашої палкої —

Не змірять глиб і не знайти їх „меж. Шотландське небо плине в супокої,

І ти з землі, здається, устаєш...

Ідеш в задумі під вітри і хмари Прожите пригадать за сто сторіч. Понад Мадрідом — в небесах пожари, На батьківщину глянеш — темна ніч 2.

Там чути крики вовчі і совині,

І брязкіт зброї, й висвисти ріжків,

На Рейнськім полі, на ясній долині Повисли трупи, теплі і важкі.

Людські обличчя. Сльози променисті,,. А по землі — коричневі, слизисті, Холодні й люті, в злобі і в пилу Повзуть зміюки в далеч немалу.

Отруйне кодло! Виродки плямисті! Стоїть він дужий, наче й не старів.

І кличе він в широкім передмісті Ливарників, матросів, друкарів.

Він все згадав, і спогад серце ріже,

Не вгледів їх, не стрінути ніде.

А клич гримить майданами Парижа,

В Баварії і в Лондоні гуде.

Зоря не встигне згаснути крилата,

Не встигне хмара сплинути згори,

А комунарські діти й онучата Ідуть і йдуть під рідні прапори.

І грізний тупіт землю гне, могутній,

А він стоїть і дивиться на схід,

Де пурпурові зорі п’ятикутні На сивих баштах кличуть у похід,

Де розцвіла його велика мрія,

В серця людські ввійшовши наяву,

І зір його, як сонце, пломеніє,

І він підносить руку: ■— Я живу!

БІЙЦІ

Я вздрів могилу, сиву від часу, Гранітний камінь, з дроту огорожі, Тополі в ряд, леліючи красу, Шумлять собі на тім яснодорожжі.

То був матрос, веселий гармоніст, Прийшов з Неви, із грізної «Аврори», Він ніс життя, не перекажеш зміст — Бої, походи та нічні дозори.

Громи гармат і гнів свинцевих злив Не брали хлопця в сивому тумані. Ім’я матроса кожен з нас любив,

Що славою