Читати книгу - "Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко"

І смішно скошена брова,

Як у дитинстві, у ліцеї,

В ласкаві, чисті вечори.

Прийшов закутий над землею

Із каторжанської нори.

Бубновий туз, суворі плечі Покрито подихом хуртечі,

А за хуртечею — пурга...

І Пушкін руки простяга,

Шукає братньої.

— У полі Біда із вітром пополам,

У мене руки похололі В кайдани скуті. Як подам?

Не підніму...—

Поза Байкалом,

Поза тайги зелений плин В землі замучено немало Великих страдників. Сивин Не полічити, в страдній долі Ідуть, не падають вони,

Ти оспівай великі болі І з кров’ю куті кайдани,

Мій друже давній, друже вірний...

Але зникає погляд зірний І як, скажи, його вернуть,

У кайданах пішов у путь.

Зустріться б? В хаті небагатій Тобі тюрма і не тюрма.

А Пушкін хилиться:— Кіндратій!..— Але й Кіндратія нем,а.

Поборник праведної честі —

Біля псарів, під небеса,

На берестовім перехресті У білім савані звиса.

Ущухла буря — зла вовчиця,— Постука вранці — що за знак?

Десь краде виспілі зірниці У чисті-м полі вурдулак...4 Та вже зоря холодну воду Бере із Сороті5. Сосна Скрипить привітливо. Погода Іде, як дівчина ясна.

Край неба сходять сиві тучі.

В світанок гожий, в сніжну шир.

Не спиться Пушкіну, палючі Слова лягають на папір:

«У глибині в сибірських норах 6 Згадайте в каторзі мене,

Ваш скорбний труд у днях суворих Нащадок славний спом’яне.

І буде час — ясна свобода . Вас привітати вийде в путь І для розкутого народа Брати меча вам віддадуть!»

Схилився стомлено. А чисте Казок видіння вабить зір.

І на столі лежить огнисте Його «Послапіе в Сибір».

ПОЕТ

(Пам’яті М. Коцюбинського)

Хотілося снів, незвичайних марев,

Зелених доріг на ясній землі,

А небо вкривали обірвані хмари,

І мжичка, і мжичка, і мжичка у млі.

І що ти задумав у роки розплати,

Як проситься слово в огні розсвітань.

І що ти народу хотів би сказати В зловісну, криваву, тяжку глухомань.

Ти бачиш погроми. І плями крові,

І дзвони під небо ростуть восени,

І стогне осліплена Естерка 1 знову:

Не прийдуть ніколи забиті сини...

Не прийдуть, не скажуть по-рідному: «Мамо». Все плаче дощами гірке гілля,

І ходить Маланка щоранку полями,

Зчорнівши від скрути, як мати земля.

Так серце прогіркло в поета. Доволі!

Натягнуто струни. Так бий же гнів!

Шуміла тополя у чистому полі Людською розплатою років і днів.

І серце тривожне забилося дужче.

В минуле, назад, повороту нема!

То ходить з листівками Марко Гуща,

То наймитські руки підводить Хома 2.

Та слабне поет. Вже біліє, як парус,

Поетове чоло від кривд і оман.

Гщо я скажу, як приходить старість^

Всю душу гарячу забравши у бран?

Холоне усмішка, дитяча і мила,

Перо випадає. І смерть. І все.

...Я бачу: Маланка іде до могили

І квіти з веселого саду несе. Хлюпоче зерниста пшениця яра На нашій, на мрійній твоїй землі. Як фата моргана, проходять хмари, Високі, далекі, ясні кораблі.

БАТЬКІВЩИНІ

Ти мене з дитинства підіймала,

Хліб дала з піснями солов’я,

Відвела доріг мені немало,

Земле,зореносице моя!

Степові засмалені дороги,

Мідь важка зеленої тайги, Дніпрельстану хвилі — за пороги, Балтики гримучі береги.

Що дороги, що високе жито Із веселим сонцем пополам.

Рідну, добру, у крові умиту,

Я тебе нікому не віддам!

Як шумуєш чорноморським валом, Літаками в дальньому краю,

Як гримиш на сході за Байкалом — Я тебе одразу пізнаю.

Як зіходиш молодими днями, Поїздами кличеш уночі,

Де смагляві хлопці йдуть полями — Трактористи й славні сівачі.

Як тебе на голос не впізнати?

Серце, і життя моє, і кров, Найсвятіше слово наше — мати, Рідна земле, правда і любов!

Нас малих доглянула, зростила,

Зір дала — осліпленим колись,

Силу — серцю, соколині крила,

Щоб навіки в небо піднялись.

Ми знялися гордо і крилато,

Бачим світ і небо молоде.

Той, кого навчила ти літати’

З піднебесся зроду не впадеї

Ми знялися над великі води, Бачимо доріг прибитий пил,

Де лягли бойовища й походи В спокої задумливих могил.

Пшениці над ними стоголосі,

І синіють ріки на зорі,

Там лягли брати мої — матроси, Ковалі, уперті шахтарі.

Сталевари з синього Уралу, Чорноморські хлопці-чабани...

То вони знайшли твоє начало,

У поході звірені сини.

І приймали смерть суворим оком, Чорну, неприкаяну біду,

Щоб цвіла ти простором широким, Виростала явором високим, Наливалась плодом у саду.

Від чужої кулі, під заграви,

Може, десь поляжу у бою...

Та за ці врожаї й тихі трави,

За людей гартованої слави,

За Вітчизну — молодість мою.

Тільки нам все жити, не вмирати, Зерно сіять, зацвітати знов.

Тільки щастя нам дано багате,

То велике щастя наше — мати, Батьківщина — правда і любов!

МАТЕРИНСЬКА

Бувало, мати, Івга Базилиха — До неї й досі спогадом лечу,—

В зимовий вечір заспіває стиха І доведе малого до плачу.

Сама розкриє душу материнську, У щиру пісню переллє сама

І перемріє, погойда колиску І до вервечок руку підійма.

Та де ж ти брала незвичайне слово І спокою цілюще джерело?

Ішли дощі, цвіли мої діброви,

І ранок бив загонисте крило,

Як синя птиця. Мати моя, мати,

Стара голубко в сяйві сивини...

Пройшло тих літ не мало, не багато,

І де вони, малі твої сини?

Устане день,— він сонцем все забризка,— Увійде гість, огляне все один:

Санчата в сінцях, плетена колиска — П’ятьох сипів забава і спочин.

А вже вони пішли чи полетіли,

Казок і мрій сердечні слухачі.

У тебе ж вечір. І звичайне діло:

Сурова нитка в’ється уночі.

Одне бажання, помисли єдині:

— Тепер синам не западеться путь.—

Я знаю, що навіки і віднині Мені очей старечих не забуть,

Подвір’я тихе і дідівську хату,

Казок дніпрових золоті мости,

Тебе, маленьку, рідну, сивувату,

Дано навіки в серці пронести.

* *

*

Дядько- мій, Микита-чорнокнижник Швець і мрійник, славний чоловік, Все життя розповідав про ніжність, Хоч її не бачив цілий вік.

Сорок років випало тачати Халявки та кроїть переди,

Шити з юхти чоботи багатим І чекать голодної біди.

Мов води подавши ключовиці З польової тихої криниці,

Все на душу виливав мені Дядько мій в звичайній сивині.

Старості вчуваючи негоду,

Все, що мріяв, все, що в серці мав, З нашого обухівського роду їй мене хоч піснею підняв!

Як ти бачив, тихий і суворий, Через окулярів темноту,

Дядюшко Микита? Грає море, Хвилю підіймаючи круту,

Що твої