Читати книгу - "Шлях додому"

– Але ж це було до того, як я дістав роботу. Можливо, тепер ми зможемо сплачувати дорожчу оренду.

– Я хочу, щоб ти збирав гроші для коледжу, – відповіла Мама.

– Я збираю. Але ж саме для цього й потрібні заощадження: для непередбачуваних випадків.

– Не можу повірити, що це відбувається насправді.

Вони знову замовкли. Я підійшла до Лукаса, бо відчувала, що він занепокоєний, однак не розуміла чому, адже ми всі нарешті були вдома разом. Я скрутилася калачиком біля його ніг.

– Що робитимемо, Лукасе?

– Я щось придумаю, – відповів він.

Наступного дня Мама повернулася додому, притискаючи телефон до щоки, і, поки Лукас дивився на неї, я гризла гумову паличку, яка називалася «кістка». Були ще й інші штуки, які називалися кістками, і вони подобалися мені значно більше.

– Саме це я й намагаюся пояснити вам. Це повідомлення – помилка. У мене немає собаки, – сказала вона.

Почувши слово «собака», я підвела погляд. Що вона намагалася сказати мені? Я подивилася на Лукаса, але він зосереджено спостерігав за Мамою.

– До мене приходили гості з цуценям, але я особисто не маю собаки. – Я знову подивилася на Маму, коли та промовила слово «собака». – Саме так. Правильно. Спаси бі. Дуже вам вдячна. – Вона поклала телефон. – Я не збрехала. Особисто я не маю собаки. Белла – твоя собака.

Я принесла кістку Мамі, вирішивши, що вона хоче кинути її, аби я зробила «Гарну вправу».

Лукас посміхнувся.

– Чудовий юридичний аргумент.

Мама не поворухнулася, щоб узяти кістку.

– Але це не означає, що наша проблема зникне. Рано чи пізно вони спіймають нас.

– Може, й ні. Я вигулюватиму Беллу лише до світанку чи після заходу сонця. У такі години персонал не працює. Я впевнений, що сусідам буде байдуже, поки вона не гавкатиме. А щойно ми опинимося на вулиці, то хто знатиме, що я живу в цьому будинку? Може, я просто прогулююся тут із собакою.

Я не розуміла, про що вони говорять, але мені подобалося повторення мого імені і слова «собака».

– А якщо мені треба буде піти до лікарні? Ти не можеш щоразу брати відгул. Я можу ходити на зібрання ввечері, але на цьому все.

– Можливо, нам слід найняти зооняню.

– І пожертвувати чим, їжею?

– Мамо.

– Я просто кажу, що ми не можемо собі цього дозволити.

– Добре.

Я із задоволенням зітхнула.

– Вибач. Я просто не знаю, як усе буде. Одного дня, і, певно, дуже скоро, Белла таки залишиться вдома сама і, щойно це станеться, почне гавкати.

Протягом наступних кількох днів ми гралися у дві нові гри. Одна називалася «Не гавкай». У мої обов’язки завжди входило попереджати всіх, тільки-но я виявляла, що біля дверей хтось був. За відповідних обставин я могла почути чи відчути запах когось навіть до того, як лунав дзвінок, тож прогавкувала своє знання для блага всіх, хто був удома. Іноді Лукас із Мамою приєднувалися до мене, викрикуючи попередження. «Припини!» – волали вони. – «Тихо!». Але, коли ми гралися у «Не гавкай», Лукас, стоячи у дверному отворі, висовував руку, натискав на дзвінок, а тоді різко наказував: «Не гавкай» і тримав мене за морду. Мені не подобалася ця гра, та ми грали у неї знову й знову. Потім Мама виходила з квартири, Лукас сідав у вітальні, а вона стукала кісточками пальців по дверях, що не вкладалося у схему, але Лукас усе одно казав «Не гавкай». Вони наче не хотіли, щоб я виконувала свою роботу!

Гра «Не гавкай» була дуже схожа на гру «Чекати» – ще одна гра, яка мені не подобалася. Коли Лукас казав «Чекати», я сідала й не рухалася, доки він не повертався і не казав «Добре!». А іноді давав мені смаколик, казав «Молодець», і ця частина гри мені подобалася, але загалом «Чекати» вимагала зосередженості й була виснажливою і нудною грою. Здається, люди не мають відчуття часу й не розуміють, скільки веселощів вони пропускають, поки собака виконує команду «Чекати» і має просто сидіти й не гратися. Те саме стосувалося й «Не гавкай». Лукас називав мене хорошою собакою лише тоді, коли я пам’ятала, що так треба робити постійно: коли хтось дзвонив у дзвінок і я робила «Не гавкай», Лукас міг дати мені смаколик, а міг і не дати. Це було виснажливо. Я сподівалася, що він забуде про цю гру, але він постійно її повторював, і Мама теж.

Значно, значно веселішою була гра «Додому». Вона полягала в тому, що Лукас відстібав мій повідець, і я бігла до нашого будинку й скручувалася калачиком біля вхідних дверей. Лукас дуже детально пояснював місце, де я мала лягти.

– Ні, ти маєш бути тут, Белло. Ось тут, де ніхто з вулиці не зможе тебе побачити. Гаразд?

Він плескав по бетону, доки я не лягала, а потім давав мені смаколик. Коли ми грали в «Додому», я була хорошою собакою, якій давали їжу. Коли ж ми грали в «Не гавкай», я не почувалася хорошою собакою, навіть якщо Лукас давав мені ласощі.

– Белла все зрозуміла. Якщо колись мені знадобиться, то вона просто підбіжить до будинку й ляже біля стіни під живою огорожею, на цілком непомітному місці, – сказав Лукас Мамі.

Мама погладила мене по голові.

– Вона хороша собака.

Я замахала хвостом.

– Утім, з «Не гавкай» досі є проблеми, – сказав Лукас.

Я загарчала.

Понад усе я хотіла, щоб Лукас сказав мені, що я хороша собака, – це і «Крихітний шматок сиру» свідчило, що Лукас любить мене й частує чудовими смаколиками.

Кілька разів Лукас садовив мене у вольєр і клав перед ним телефон, який мене зовсім не цікавив. «Не гавкай», – суворо казав він і виходив разом з Мамою за двері. Мені ставало самотньо, і я гавкала, тоді в кімнату забігав Лукас, а саме цього я й хотіла! Але він сердився й казав «Не гавкай» кілька разів, не випускаючи мене й навіть не гладячи, попри мій неймовірний захват від того, що я бачу його.

Я зрозуміла, що «Не гавкай» ще менш весела гра, коли до неї залучили вольєр.

– Не думаю, що вона розуміє це, – сказав одного вечора Лукас Мамі. Ми погуляли в парку, пограли у м’я чика, і я почувалася неймовірно сонною.

– Вона більше не гавкає на дверний дзвінок, – відповіла Мама.

– Так,