Читати книгу - "Шлях додому"

Я розуміла команду, а ті ласощі внизу сходів манили мене своїми звабливими запахами. Я побігла вниз, бажаючи, щоб зараз тут був Лукас. Завжди, коли щось ішло не так, він усе залагоджував.

Жадібно і якомога швидше проковтнувши смаколики, я почула гучний гуркіт зверху, звук, який, здавалося, застиг у повітрі.

Налякана, я кинулася нагору. Мама лежала, скрутившись на підлозі. Вони видавала тихі звуки, охопивши тремтливими руками обличчя.

Я не знала, що робити. Спробувала покласти голову їй на плече, щоб утішити, але плече було напружене й не розслаблювалося.

Я гавкала й гавкала. За якусь мить Мама перестала тремтіти, але її губи все ще ворушилися, і вона стогнала.

Я ніколи не тішилася більше, ніж у ту мить, коли зрозуміла, що повертається Лукас. Він скоро буде вдома. Я несамовито чекала, поки зрештою не почувся його запах і не відчинилися двері.

– Белло? Чого ти гавкаєш? Удома не можна гавкати! Мамо? Привіт!

Я відбігла від Лукаса в куток, де лежала Мама. Він не пішов за мною, тож я побігла назад до нього. Він пішов на кухню і почав відкривати шухляди буфета.

– Твоїх ласощів немає. Мама давала тобі смаколик? Вона дрімає?

Я загавкала.

– Гей! Белло, ні!

Я побігла до Мами. Лукас досі був на кухні. Я стала над Мамою і загавкала.

– Белло! Ану тихо! – Лукас підійшов до нас. – Мамо! – Він нахилився до неї і торкнувся шиї. Потім підвівся. Я ткнулася носом у Мамину щоку. Лукас схопив телефон і за мить уже гучно розмовляв з кимось голосом, сповненим страху. – Будь ласка, швидше! – кричав він.

Невдовзі після цього до нас додому прийшли чоловіки і жінки. Я чула їхній запах, але Лукас зачинив мене у своїй кімнаті, тож я їх не бачила. Спочатку було багато шуму, а тоді вхідні двері зачинилися, і запала цілковита тиша.

Я була сама й налякана. Я потребувала Лукаса, але знала, що він пішов з іншими людьми. Я не розуміла, що відбувалося, але бачила, що Лукас боявся, а Мама не прокинулася, коли він торкнувся її. Мені було страшно, тож я почала скавчати й дряпати двері спальні, а потім загавкала, щоб люди знали, що я покинута й налякана і потребую допомоги.

Ніхто не прийшов.

Я так сильно сумувала за Лукасом, що не могла думати ні про що інше, окрім як про його руки на моїй шерсті. Знала, що почуватимуся в безпеці лише тоді, коли він повернеться додому й випустить мене зі спальні. Світло, яке просочувалося крізь вікно, згасло, і я відчула, що день змінив вечір, і це, здавалося, сталося дуже давно. Стояла глупа ніч, коли лише тихі звірятка шарудять у траві, птахи мовчать, а повз будинок з ледь чутним шелестом проїжджають самотні машини. Їхнє світло на якусь мить осявало штори. Де ж Лукас?

Я погана собака. Знала, що не можна паскудити в будинку, що треба «Робити свої справи» надворі, але зараз у мене не було вибору, тож я зайшла в куток кімнати й наклала там купу. Я розуміла, що Лукас повернеться додому і кричатиме «Ні!». На підлозі біля ліжка знайшла довгу штуку з його запахом, яку можна було пожувати, і розгризла її на шматочки, коли нарешті відчула, що він наближається, і почула безпомилковий звук його кроків поблизу будинку. Я відчайдушно застрибала й задзявкала, коли Лукас відчинив вхідні двері й урешті пройшов коридором до мене.

– О, Белло. Вибач мені. – Він нахилився до мене обличчям, щоб я могла його облизати. Я зіщулилася, коли Лукас приніс газети й воду, аби прибрати те, що я зробила в кутку, але він не кричав на мене. Натомість підняв ту довгу пожовану штуку: – Ну, мені все одно ніколи не подобався цей ремінь. Белло, ходімо гуляти.

Гуляти! Небо почало світлішати, я чула птахів і відчувала запах Мами-Кішки та інших собак і людей, коли ми йшли вулицею.

Я сподівалася, що ми йдемо в парк. Хотіла радісно гасати за білками, забігати на гірку, гратися і гратися.

– Це був черговий епілептичний напад, – сказав Лукас. – У неї не було їх уже давно. Ми думали, що ліки контролюють напади. Я дуже хвилююся, Белло. Лікарі навіть не впевнені, що саме з нею сталося.

Я відчувала сум, але не розуміла його. Хіба ж можна сумувати на прогулянці?

Мама не повернулася додому ні того дня, ні наступного. Коли Лукас «Пішов на роботу», він залишив мене у вольєрі, і я гавкала, висловлюючи розчарування і страх від того, що відбувалося. Чому Лукас пішов? Чому Мами немає вдома? Вона колись повернеться? Чи повернеться Лукас? Мені потрібна людина. Я буду хорошою собакою, виконуватиму «Сидіти» і дбатиму про спокій, якщо всі просто повернуться додому й випустять мене з вольєра.

Того дня, коли Лукас із Мамою повернулися разом додому, я була просто в захваті: гавкала і скавчала, відчайдушно намагаючись вибратися з вольєра. Лукас відчинив двері, і я миттю, ледь лизнувши язиком його обличчя, помчала до вітальні й застрибнула на диван, де лежала Мама. Вона сміялася, поки я облизувала її щоки.

– Белло, униз, – сказав мені Лукас.

Мені не подобалося «униз», однак, коли він плеснув у долоні, я зрозуміла, що Лукас зараз розсердиться, тож неохоче зістрибнула на підлогу. Мама випростала руку, щоб погладити мене по голові, і це було майже так само приємно, як лежати з нею на дивані.

– То що сказано в повідомленні? – запитала Мама.

– Що ми, маючи собаку, порушуємо умови договору оренди. У нас є три дні до того, як вони викличуть спеціаліста з відділу контролю за тваринами й почнуть процес виселення, – сказав Лукас сумним голосом. Я хотіла підійти до нього й утішити, але водночас хотіла лежати на місці, щоб Мама продовжувала гладити мене.

Мама поклала руки на пояс.

– Я бачила тут й інших собак.

– Так. Дозволяється приходити в гості з собаками, але, гадаю, хтось розповів їм, що Белла голосно гавкає вже два тижні.

– Хто?

– Вони не сказали.

– Не розумію: якщо ми всі намагаємося бути хорошими сусідами, чому вони просто не прийшли поговорити з нами?

– Ну, іноді ти трохи лякаєш людей, мамо.

Вони якусь мить мовчали. Я тицьнула носом у Мамину руку, коли вона перестала гладити мене.

– Ми не можемо переїхати, Лукасе, – тихо сказала Мама.

– Я знаю.

– Це прекрасне місце, бо ти можеш ходити звідси на роботу пішки. А