Читати книгу - "Semper tiro, Франко І. Я."

class="p10" style="">II. «Поете, тям, на шляху життьовому…»

 

 

Поете, тям, на шляху життьовому

Тобі перлини-щастя не знайти,

Ні захисту від бурі, злив і грому.

 

Поете, тям, зазнати маєш ти

Всіх мук буття, всіх болів і унижень,

Заким дійдеш до світлої мети.

 

Поете, тям: лиш в сфері мрій, привиджень,

Ілюзій і оман твій рай цвіте,

А геній твій - то міць сугестій, зближень.

 

Пророцький дар у тебе лиш на те,

Щоб іншим край обіцяний вказав ти,

А сам не входив у житло святе.

 

І серце чулеє на те лиш взяв ти,

Щоб кождому в день скорбі пільгу ніс,

І в горі слово теплеє сказав ти.

 

Та з власним горем крийся в темний ліс!

Ніхто до тебе не простягне руку

І не отре твоїх кривавих сліз.

 

Та не міркуй, що родивсь ти на муку,

Бо й розкошів найвищих маєш часть,

У творчій силі щастя запоруку.

 

Усе, чого в тобі сей світ не дасть,

Знайдеш в душі своїй ясніше, краще:

Найвищу правду і найбільшу власть.

 

Ото й минай все темне, непутяще,

Весь злудний блиск, тріумфи хвильові,

Все підле, самолюбне і пропаще.

 

І бережи на своїй голові

Вінок незв’ялий чистоти, і ласки,

І простоти, мов квіти польові.

 

У маскарад життя іди без маски,

На торжище цинізмів і наруг

Виходь з ліхтарнею з старої казки:

 

В ній щезне тіло, появиться дух,

Прозора стане явищ темна маса.

І будь ти людям не суддя, а друг,

 

І дзеркало, й обнова. Guarda e passa. 8

 

III. «Гуманний будь, і хай твоя гуманність…»

 

 

Гуманний будь, і хай твоя гуманність

Пливе з криниці чистої любові,

Якої не мутить пиха й захланність.

 

Гуманний будь не так, як богослови,

Що надприродним ліктем довг свій мірять,

Льву такають, а гримають ослові,

 

Братами мають тих лише, що вірять

У їх закон, в їх повісті і чуда,

До «вічних благ» все ласо зуби шкірять,

 

Та цідять муху, щоб ковтнуть верблюда.

Не те, щоб всіх любив,- се вже надміру,

А не бажай нікому зла та худа.

 

Всіх бляг і брехень не бери на віру,

На фальш і зраду май порядний дрюк

І не давай з братів лупити шкіру.

 

Лише не сердься, не заламуй рук,

Котячу флегму май усе в запасі,

Не вір облесним, стережися злюк,

 

А дармоїдам все кажи: А засі!

 

IV. «Як трапиться тобі в громадськім ділі…»

 

 

Як трапиться тобі в громадськім ділі

Здобути голос, вплив якийсь і значність,

Народ вести, снувати плани смілі,

 

То пам’ятай і все май ту обачність,

Не вірити і не дуфать ніколи

На княжу ласку й на народну вдячність.

 

Бо княжа ласка, як той сніг на поли,

Що вітер здує, в південь злиже сонце

І лишить чорний грунт, пустий і голий.

 

Народна вдячність, ти, фатальний гонче,

Що з злою вістю все прибудеш вчасно,

А з доброю все спізнишся доконче!

 

І не міркуй, що де ти бачиш ясно,

Там іншим з твого слова засвітає,

Хаос думок уложиться прекрасно.

 

Не вір, що люд твої заслуги пощитає,

Що задля них одну дрібну провину

Тобі простить! Він судить - не питає.

 

І знай, коли щасливую годину

Ти прозівав, щоб інших взять під ноги,

Тебе самого безпощадно в глину

 

Затопчуть, як камінчик в брук дороги.

 

V. «Ти йдеш у вишукано-скромнім строї…»

 

 

Ти йдеш у вишукано-скромнім строї

І згірдно так глядиш на сю пропащу,

Що натяк сам - назвать її сестрою

 

Ти за зневагу приняла б найтяжчу.

Ти чесна! Двадцять вісім літ проживши,

Ти весну молодості вже найкращу

 

Пустила мимо! Ти пройшла, не пивши,

Поуз криницю втіхи життьової,

Уста свої презирством заціпивши.

 

Чого ти ждеш? Чи ще весни нової?

Вона минула вже безповоротно.

Ти гордо йдеш, та вже ціпкії звої

 

Жаль простяга, та вже тобі турботно,

Вже щось гірке під серце підступає,

Сумне, як день, що йде понуро-сльотно.

 

Чи то не зависть по душі щипає?

Минаєш ту пропащу, мов не бачиш,

А скоса зиркнеш - щось в устах злипає…

Мабуть, вночі до подушки заплачеш!

 

VI. Ф. Р.

 

 

Дівчино, каменю дорогоцінний,

Затоптаний в болото, тванню вкритий,

Та й досі в блиску свойому нетлінний!

 

На тебе я дивлюся сумовитий:

Який багатий скарб чуття й любові

Марнується розтоптаний, розбитий!

 

Огонь, що так горить у твоїй крови,

Нагадує мені часи старії,

Коли чуття не гнули ще в окови.

 

Така, як ти, колись в Александрії,

Співаючи, по вулицях ходила

Під іменем Єгиптянки Марії.

 

І так, як ти, й вона тоді твердила:

«Усіх люблю! Чи бідний, чи багатий.

До мене йди і попускай вудила

 

Своїм бажанням! Я не для заплати,

А через той огонь, що в жилах грає,

В свої обійми рада всіх приняти!

 

В кого жура сон ніччю пожирає,

Хто радощів не має з ким ділити,

Хто пристрасті пожежею згорає,

 

Хто в праці гнесь, без діл не може жити -

До мене йдіть! Я всім на своїм