Читати книгу - "Semper tiro, Франко І. Я."

І з-під неї гній метать.

Навіть дикі, хижі звірі

Можуть там ввійти всі враз,-

Звісно, з тим, щоб всі святії

Мали вільний вафенпас.

Лиш одно мені не може

Поміститься в голові:

Мали б і всі ті падлюки,

Ті без скону неживі,

Ті перевертні жорстокі,

«Переконані» кати,

Всі ті скоти в людськім тілі

Теж до раю увійти?

Рече безуменъ въ сердцѣ своемъ,

яко нѣсть богъ.

Говорить дурень в серці сво́їм:

«Єсть бог і єсть він богом моїм!

Його я в серці своїм чую,

В ньому я днюю, з ним ночую.

Він береже мене, мов мати,

Що я роблю, він мусить знати,

Що я роблю і що говорю;

Він в моїх радощах і в горю,

Він в моїх думах, в моїх мріях

І в моїх жалощах, надіях.

На нього я поклав надію

І все, що дію, з ним я дію;

Що мовлю, в ньому корениться,

Всіх моїх мислей він криниця;

І кождий відрух серця мого

Почався в нім і йде до нього.

Мене він любить, як дитину,

Пильнує, тішить без упину,

І всі діла мої нотує,

І шлях мій до мети простує.

Він світ создав, і сонце, й зорі,

Завісив землю у просторі,

Накрив її небес покровом -

Одним лише всевладним словом

Своїм «Да будет» всемогучим,

Немов дощу потоком рвучим,

Він скрізь на морі і на суші

Создав у зародочках душі,

Життя розсіяв незліченне -

А все для себе і для мене.

О, він ступнево йшов, вправлявся,

Шість день до цілі наближався,

Поки создав найвищу пробу -

Мене - він на свою подобу.

Він дав мені весь світ у владу;

З його любві я не відпа́ду,

А навіть як згрішу, раб грішний,

То він карать мене не спішний:

Хоч як грізнеє пересердя,

Ще більше в нього милосердя.

Щоб згладилась моя провина,

Він дав за мене свого сина;

І щоб мої могутні крила

Не зупиняла, не гнітила

Важка матерії інертність,

Він дав душі моїй безсмертність,

Дав запоруку безпохибну,

Що як умру, то не загибну,

Що смерть моя - не скін фатальний,

А вхід до раю тріумфальний.

Єсть бог, я чую се, я знаю,

Його у власнім серці маю,

Його у твориві я бачу,

В своїй його знаходжу вдачу:

Він в моїй совісті говорить

І мною нищить, мною творить,

Що я скажу, він «ні» не скаже,

І що я зв’яжу, й він те зв’яже.

Я часть його; де часть, там цілість.

Я твір його, і творця вмілість

Його творіння виявляє:

Його дух з мене промовляє,

Його мисль в моїм слові чути;

Я єсьм, тому й він мусить бути.

Я в нім жию, і з ним я вічний,

Як син, як складник органічний,

Як тон із гармонійним строєм»,-

Говорить дурень в серці своїм.

ІЗ КНИГИ КААФ

У сні зайшов я в дивную долину.

Було так ясно, тихо, легко в ній,

Що бачилось мені: не йду, а лину.

Сміялася в пишноті весняній

Природа, пахощами вся облита,

І скрізь співав пташок незримих рій.

Сріблом на збоччях хвилював лан жита,

Верхом шумів-гудів відвічний ліс,

Внизу була велична тайна скрита.

Внизу був луг, і з нього вітер ніс

Такі розкішні пахощі, що груди

Аж ширшали і дух у тілі ріс.

А йшли ті пахощі з квіток, що всюди

Росли - барвисті, дивних форм, яких,

Мабуть, ніколи не плекали люди.

Хиляючись до тих квіток палких,

Я чув, що й спів солодкий з них виходить,

Мов пасма тонів ніжних і м’яких.

Між тих квіток дівчат багато ходить,

Всі в білому, в вінках і скиндячках,

І одна одну все за руку водить.

У всіх маленькі кошики в руках,

І кожду квітку пильно оглядають,

Пестять і підливають на грядках.

Не рвуть квіток співучих, та зривають

Із кождої ростинки по листку

І бережно у кошики складають.

І, бачачи забаву їх таку,

Я мовив: «Нащо ті листки, дівчата?

На лік, на страву їх рвете яку?»

І мовила одна: «Рвемо для свята.

І не на лік, бо для здорових се;

І не на страву - сита наша хата.

А хто до уст листок сей занесе,

І розгризе, і сок його скуштує,

У того серце розкішшю стрясе;

У того смілість душу напростує

У того радість очі прояснить,

Турботи всі розвіє й пошматує.

Твій сум, твою зневіру хоч на мить

Прогонить він; ти станеш, мов дитина,

Всю суть свою ти мусиш відмінить.

Всім любий ти, хоч круглий сиротина,

І любиш всіх, щасливий в тій любві.

Кааф у нас зоветься та ростина».

Пішли. Та йдуть і мовлять інші дві:

«А ти не рад листків тих скуштувати

І занести їх там, своїй верстві?

Чи все в вас має лютість панувати,

Зневага до людства, погорда й їдь?»

І кинувсь я листки ті дивні рвати.

Ось вам пучок їх. Нате та гризіть!