Читати книгу - "Нічний політ, Антуан де Сент Екзюпері"

Рів'єр знає дружину Фаб'єна, турботливу й ніжну: їй дали лиш доторкнутися до кохання - так ненадовго дають цяцьку бідолашній дитині.

Рів'єр думає про руку Фаб'єнову, що поки що - їй залишились лічені хвилини - тримає штурвал, тримає свою долю. Про руку, що вміє пестити. Про руку, що торкалася персів і зроджувала в них хвилювання, наче рука бога. Про руку, що торкалася обличчя, і обличчя геть змінювалося. Про чудотворну руку.

Фаб'єн летить зараз над нічною пишнотою хмарних морів, але під цими морями - вічність. Він заблукав серед сузір'їв. Він єдиний мешканець зірок. Він поки що тримав світ у своїх руках, люляє його, пригорнувши до грудей. Фаб'єн стискує штурвал, який містить у собі для нього вантаж людських багатств, і несе у розпуці від зірки до зірки марний скарб, що йому скоро доведеться випустити з рук…

Рів'єр думає про те, що радіостанції ще чують Фаб'єна. Лише одна музична хвиля, сповнена мінорних переливів, ще єднає Фаб'єна зі світом. Не скарга. Не крик. Ні, найчистіший зі звуків, коли-небудь розпукою зроджених.

Робіно порушив Рів'єрову самотність.

- Пане директоре… я подумав… можливо, все ж спробувати…

Робіно не мав ніяких пропозицій: він хотів засвідчити просто свою добру волю. Він був би щасливий знайти якесь розв’язання, він шукав його як розгадку якогось ребуса. Але звичайно виходило так, що Рів'єр і слухати не хотів про інспекторське розв’язання. «Бачте, Робіно,- казав Рів’єр,- у житті нема готових розв'язань. В житті є сили, що рухаються. Треба їх створювати. Тоді прийдуть і розв'язання». Отож-бо Робіно мав обмежитися на ролі творця рухомої сили серед стану механіків: сили доволі жалюгідної, що зберігала від іржі втулки гвинтів.

А перед лицем подій нинішньої ночі Робіно виявився беззбройний. Його інспекторське звання, виявляється, не давало йому, виявляється, ніякої влади над бурями і над примарним екіпажем, що боровся зараз вже не задля отримання премії за точність. Екіпаж зараз намагався утекти від тої єдиної кари, що знімала всі кари, накладені інспектором Робіно,- утекти від смерті.

I нікому не потрібний Робіно знічев'я никав із покою в покій.

Дружина Фаб'єнова попрохала доповісти про себе. Змучена неспокоєм, вона сиділа в кімнаті секретарів і чекала, коли Рів'єр її прийме. Секретарі нишком позирали на неї. Це її бентежило: вона лякливо озиралась. Усе тут здавалося їй ворожим: і ці люди, котрі, наче переступивши через труп, клопоталися далі своїми справами, і ці течки, де від людського життя, від людської муки залишився тільки рядок черствих цифр. Вона пробувала відшукати який-небудь знак про Фаб'єна… Вдома все кричало про його відсутність: наготовлена постіль, подана на стіл кава, букет квітів… А тут вона не знаходила жодного знака. Тут усе було чуже і жалю, і приязні, і спогадам. Вона почула тільки одну фразу (при ній намагались розмовляти тихо) - почула, як вилаявся службовець, наполегливо вимагаючи якогось реєстру: «… реєстр динамо-машин, до лиха, що ми надіслали до Сантоса!» Сімона глянула на цю людину без міри здивовано. Потім перевела погляд на стінку, де висіла мапа. Її губи злегка тремтіли.

Їй було ніяково: вона здогадувалася, що втілює тут правду, ворожу цьому світові. Сімона вже майже шкодувала, що прийшла сюди, їй хотілося сховатись, і, зі страху видатися надто помітною, вона намагалася не кашлянути, не заплакати. Вона усвідомлювала свою чужорідність, недоречність, буцімто вона була гола.

Але її правда була така сильна, що побіжні погляди секретарів знов і знов повертались тайкома до її лиця і читали на ньому ту правду. Ця жінка була прекрасна. Вона нагадувала людям, що існує заповітний світ щастя. Нагадувала, який високий цей світ, що на нього несамохіть замахується кожний, хто присвятив себе чинові. Відчуваючи на собі стільки поглядів, Сімона заплющила очі. Вона нагадувала людям, який великий спокій, самі того не відаючи, можуть вони порушити.

Рів'єр прийняв її.

Вона прийшла, щоб несміливо боронити свої квіти, свою подану на стіл каву, своє юне тіло. В цьому кабінеті, ще холоднішому, ніж інші кімнати, її губи знов затремтіли. Сімона зрозуміла, що не може висловити свою правду в цьому чужому світі. Усе, що повстало в ній: її палке, як у дикунки, кохання, її відданість - усе тут могло здатися чимось докучливим та егоїстичним. Їй захотілося звідси тікати.

- Я вам заважаю?

- Ви мені не заважаєте, пані,- відказав Рів'єр.- Але, на жаль, нам із вами залишається тільки єдине: чекати.

Вона ледь помітно здвигнула плечима, і Рів'єр збагнув значення цього руху: «Нащо мені тоді лампа, і застелений до обіду стіл, і квіти - все, що чекає мене вдома…» Одна молода мати якось призналася Рів'єрові: «Досі мені не зрозуміло, що дитина померла моя… Про це жорстоко нагадують усілякі дрібнички, раптом попадається на очі щось із її одягу… Прокидаєшся вночі, і до серця підступає така ніжність, нікому не потрібна, як моє молоко…» От і ця жінка почне завтра так само важко звикатися зі смертю Фаб'єна, проявляючи її в кожному своєму - віднині безплідному - русі, в кожній звичній речі. Фаб'єн повільно покидатиме їхній дім.

Рів'єр ховав свій глибокий жаль.

- Пані…

Молода жінка йшла, усміхаючись мало не приниженою усмішкою, не здогадуючись про свою власну силу.

Рів'єр важко опустився в фотель.

«А вона допомагає мені відкрити те, чого я шукав…»

Неуважно поплескував він по стосу телеграм, що повідомляли про погоду над північними аеродромами, і думав:

«Ми не вимагаємо безсмертя: але нам нестерпно бачити, як учинки й речі раптово втрачають свій глузд. Тоді виявляється довколишня порожнеча…»

Його погляд упав на телеграми.

«Ось якими шляхами пролазить до нас смерть: через ці послання, що втратили тепер усякий глузд…»

Він поглянув на Робіно. Цей недалекий і непотрібний зараз хлопець теж утратив усякий глузд. Рів'єр кинув йому сливе брутально:

- Що ж звелите, щоб я сам знайшов вам діло?

Рів'єр штовхнув двері до кімнати секретарів, і зникнення Фаб'єна стало для нього очевидне і вразило його: він побачив ті