Читати книгу - "Кайдани для олігарха, Леонід Григорович Кононович"

ходи ці почвари починають рухатися, й здається, ніби вони по черзі жбурляють паливо в топку, себто в задній прохід; але найбільшою ж гордістю цього обревка був фалос — із вживленими під шкіру кульками, розписаний фразами на кількох мовах, а на голівці витатуювана муха… ну, як жива, їй-богу!

— Ве-е-е! — завищали дівчата, угледівши Зоряну.

— Стоять! — гаркнув Барабаш. — Чого полякалися, дурепи… це ж ваша сестра!

Анаконда насторожилася, загрозливо похитуючи своєю банькатою головою.

— Вона кусається?

— Хто мене слухає, того не вкусить! — заявив Барабаш. — А хто не виконує команди, зразу ж гаплик!

— Проковтне, — суворо сказав я, — й не облизнеться!

— Гоц! — заволав Барабаш, закидаючи хвіст анаконди собі на шию. — Погнали, ну!

Всі троє почали плигати й тупати ногами. Дівчата боязко глипали на змію й старалися триматися подалі. Барабаш стрибав мало не до стелі, і його прутень гойдався то вгору, то вниз, гучно бухкаючи по животу. Ритм усе наростав і наростав, повійниці плигали все хутчій, заохочувані ляпасами нижче спини, котрі щедро роздавав їм Барабаш, змія перелякалася й цупко сповила його своїми кільцями, конвульсивно смикаючи головою, Більбонський аж горлав од утіхи, а тоді почав стрибати довкруг тієї трійці, — аж врешті я й сам перейнявся цією забавою і став ляскати в долоні.

— Нормально! — заволав Барабаш і так ляснув чорнявку, що вона підстрибнула мов дика коза. — Темп давай, темп!

У кишені запищав комірковий телефон. Я неохоче відірвався від споглядання цього захоплюючого видовиська й приклав слухавку до вуха.

— Ну, — сказав я нетерпляче. — Хто? А, це ти… привіт! Розважаємося, що ж іще… На імідж працюємо, одне слово. Ну… Пропозиції? Були, ще й скільки! Без роботи не зостанемося. Що? Нарешті можна? Ого, навіть так? Зробимо, нема проблем… У якому стані? А в якому ж він іще може бути! В робочому, звичайно. Голову під кран з холодною водою — і хоч зараз в бій! Та голий з дівками скаче… і змія на шиї. Зоряною зветься. Звідки? А купив, каже. В переході начебто… в переході, кажу! Ну в якому ж іще — в підземному, треба думати. А я звідки знаю? Доларів за сто ніби… Та я собі руку по лікоть одрубав би — такі гроші вгилити! Одне слово, я зрозумів. Зробимо, нема проблем… Відбій.

Я сховав телефон у кишеню й глянув на Барабаша.

— Ти, обревку… тривога!

— Що? — не втямив Барабаш.

— Тривога, кажу! Вдягайся… сорок п'ять секунд!

— Робота?

— А який же хрін! Ви, двоє, — глянув я на дівчат, — урили звідси, в темпі! Ось вам по двісті доларів.

Барабаш плигав на одній нозі, вдягаючи джинси.

— По дві сотки?! — вирячився він на мене.

— Глухни! — гаркнув я, застібаючи ремінь наплічної кобури. — Зайки он як перенервували… одна твоя Зоряна чого варта! Теж професія собача, хай йому дідько…

— Да, — плаксиво потвердила чорнявка, ховаючи гроші в ліфчик, — из нас еще ни одна скотина так не издевалась, как вы сегодня!

— Тобі забашляли? — поспитав я в неї.

— Ну!

Я розвернув чорнявку лицем до дверей і, розмахнувшись, щосили ляснув її нижче спини.

— Ану забирайтеся звідси обидві! Щоб і не смерділо тут вами, ясно?

Над шосе клубочився туман, пронизаний різким жовтим світлом автомобільних фар.

— Телефонував шеф, — сказав я, наглядаючи, як Барабаш виходить у лівий ряд, обганяючи якогось пікапа. — Зараз відбудеться замах на Хобота. Виконавці — четверо бойовиків із бригади Короля. Місце акції — двадцять сьомий кілометр окружного шосе, біля автобусної зупинки. Зброя: автомати Калашникова й, можливо, Гранатомет.

— Хріново… — буркнув Барабаш. — Не люблю я цих базук… ще з Анголи не злюбив!

— Хобот їде з охороною. В конвої п'ятеро бойовиків. На озброєнні пістолети й один АКСУ. Наше завдання — встигнути на той момент, коли почнеться перестрілка.

— Замочать вони його, як мамонта! Калаші… а ще ж ця базука! Як сконцентрують вогню…

Десь далеко попереду пролунав вибух. Потім почувся барабанний дріб автоматних черг.

— Повний вперед! — скомандував я, дістаючи з-під сидіння свого узі. — Дави на газ… дави!

Турбіна заревла, й джип стрімко рвонув уперед. Ліс обабіч шосе зіллявся в одну темну стіну. Стрілка спідометра повзла вгору: сто двадцять… сто п'ятдесят… сто сімдесят… сто дев'яносто…

— Ось вони, гади! — вигукнув Барабаш, схилившись над кермом.

— Гальмуй! — крикнув я, переводячи запобіжник автомата. Посеред шосе горіло авто. Ми гнали на повній швидкості, й палаючий кістяк автомобіля все зближався й зближався, аномально зростаючи в розмірах, аж я вже міг розрізнити кульові пробої, од яких його кузов був наче решето, й погнуту кришку капота, яку відкинуло вибухом аж під обочину, й два трупи, котрі чаділи на передньому сидінні, скорчившись, мов равлики на пательні, й навіть мутно-білі осколки автомобільного шкла, якими засипаний був усенький асфальт коло авта.

— Оце робота! — захоплено вигукнув Барабаш. — Пару хвилин — і був би гаплик!

Автоматна черга вдарила в лобове шкло, й воно розприслося на кавалки. Барабаш загальмував і, вистромившись із вікна, пожбурив Гранату. Видно було, як голубий вольво біля узбіччя підстрибнув, а тоді зайнявся цегельно-рудим полум'ям. Я вискочив із джипа й, присівши за колесом, став стріляти по бетонній будці. З-за вольва вибігло двоє бойовиків; вони горіли живцем, з диким криком намагаючись зірвати з себе палаючий одяг. З кущів коло автобусної зупинки стріляли в наш бік. На тому боці шосе стояло двоє авт, і відтіля смалили з пістолетів охоронці Хобота.

— Обревки ж ви скотобазні! — заревів Барабаш, натискаючи спуск свого акса.

З-за бетонної будки вистромилося конічне рило базуки; автоматна черга випередила Гранатометника, й базука задерлася вгору, тоді хитнулася вниз, а потім на тротуар викотилася постать, сливе цілком пошматована кулями. Базука загриміла по бетонному хіднику й одлетіла аж на узбіччя. Барабаш стріляв і стріляв, не даючи кілерам і голову виткнути з кущів. Я дав