Читати книгу - "Скарб Вовчої криниці"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
НАЗИРЦЕМ ЗА ВОРОГОМ
ТАМ ХТОСЬ Є!
Безшумними тінями прослизнули хлоп'ята в куток двору, де вже цілий рік чекала на них нерозгадана і мовчазна Вовча криниця.
Сергійко відшукав під огорожею заздалегідь приховані там лопату, мотузки і ліхтарик.
— Стійте тут! — прошепотів він. — Костику, не сопи так голосно. Прислухайтесь, щоб ніхто не надійшов, а я тим часом спробую відірвати дошку. Я дивився вдень, — там одна зовсім слабко тримається.
Сергійко проліз за дровник. Хоча на небі яскраво горів повний місяць, тут було темнувато.
Він впевнено намацав дощатий настил над криницею: другу від краю, найширшу, дошку треба відірвати… Але що ж це?..
Дошка вже відірвана і відкинута вбік. Дивно, хто б це міг зробити? Сергійко присвітив ліхтариком, і рука його з несподіванки здригнулась: до сусідньої дошки було прив'язано і спущено вниз грубий мотузок…
Сергійко прислухався. Повна тиша. Тоді він взявся за мотузок і потягнув до себе. Зненацька хтось з силою рвонув мотузок вниз.
Хлопець стрімголов кинувся геть.
— Тікаймо! — кинув він на ходу, і всі троє, мов підхоплене вихором листя, миттю опинилися в протилежному кінці двору.
— Хлопці, у Вовчій криниці хтось сидить! — віддихавшись, сказав Сергійко.
— А ти не вигадуєш? — недовірливо запитав Славка.
— Та де — «вигадуєш»! Мотузок до дошки прив'язано і спущено в криницю! Я тільки-но взявся за нього, а знизу як сіпне!.. Там хтось є! Але хто? Для чого?
— Може, Роман Петрович комусь з робітників наказав чистити криницю? — припустив Костик.
— Уночі? Ні, хлопці, як хочете, але тут щось неспроста! Треба дізнатися, в чому річ. Ходімо знову туди!
— Он дід Захар іде, давайте його покличемо, — запропонував Славка. — У нього ж і берданка є.
Хлоп'ята метнулись до сторожа.
— Діду Захаре, діду Захаре, ходімте з нами, злочинця треба затримати!..
— Якого злочинця? — сполошився дід Захар і підтюпцем побіг до комори.
— Та ні, не туди, — перехопив старого Сергійко. — У Вовчій криниці хтось сидить. © http://kompas.co.ua
— В якій-такій Вовчій криниці? — не міг второпати сторож. — Що ви верзете?
— Ну, ходімо ж швидше з нами! — гарячкував Сергійко, притупцюючи на місці від нетерплячки. — Це гей у тому кутку, за дровником, є така забита криниця…
— За дровником? А чого ви, голуб'ята мої, вночі поза дровниками вештаєтесь? Хто вам дозволив?
— Ой, ну ніхто не дозволяв, нехай нас за це покарають, але зараз не можна гаяти часу! Костику, біжи швидше ще й до Романа Петровича, розбуди його.
— Стривай! — схопив Костика за плече сторож. — Мало начальникові вдень з вами клопоту, то ще й уночі будете його турбувати? Я сам подивлюся, що там таке, ось тільки берданку заряджу. Ну й біда з таким народом!..
Але дошка на Вовчій криниці спокійно лежала на своєму місці, мотузок зник, і взагалі жодних ознак, що туди хтось спускався, не було.
— Ну, де ж він, ваш «злочинець»? — розсердився дід Захар. — Приверзлося спросоння казна-що, і морочите мені голову. Ідіть негайно спати, бо коли вже я розбуджу Романа Петровича, то вам не поздоровиться.
Вкрай спантеличені хлоп'ята ні з чим повернулися до спальні і нишком повкладалися в ліжка. Та ніхто з них так і не заснув до ранку…
НЕДОКУРОК
Роман Петрович встає разом з сонцем. О пів на шосту ранку, чисто виголений, з мокрою чуприною, бадьорий і свіжий, він виходить із своєї кімнатки і рушає в обхід по табору.
В цю пору ліс особливо гостро пахне травою і грибами, а сонячні плями на вогкому листі тремтять і ворушаться, мов невидані золотаві метелики.
Біля кухні в чистому білому халаті завзято гострить об камінь довгий розбійницький ніж куховарка — добродушна огрядна Олена Дмитрівна, а дід Захар рубає дрова. Ось вискочив на ґанок, без сорочки, з рушником через засмагле плече, вожатий Віктор і мчить щодуху до річки купатися.
Їздовий Семен запрягає біля стайні Гнідого — обважнілого старого коня, а Оникій Степанович, заклопотано зітхаючи, перелічує на візку стос порожніх мішків. Недолічивши до кінця, збивається, спльовує і починає лічити з початку.
Ще не згорнув білих зірочок пахучий тютюн, а вже сліпучими барвами заграли проти сонця смуги соковитих портулаків понад чисто прометеними доріжками. Дід Захар — дбайливий старий, ще звечора скрізь замітає!
Роман Петрович виходить на лінійку. Вогнистим маком квітне п'ятикутна зірка на вершку високої щогли. За годину на лінійці рівним прямокутником вишикуються «веселі та дружні», червоною блискавкою злине по щоглі вгору піонерський прапор і замайорить, затріпоче в прозорій блакиті…
Ого, вже редколегія встигла вивісити у вітрині свіжий номер «Войовничого їжака». Ну-ну, кого то там в'їдливий Стьопа Волошин наштрикнув на колючку?
Товстий і присадкуватий, як бочка, Славка старанно заганяє до клітки перелякану руду завгоспову собачку Альфу. Під карикатурою підпис: «Призначаю тебе в живий куточок на посаду тієї лисиці, яку я не зловив!» Нижче — затушкований чорною фарбою квадрат. У верхньому кутку його, ледь освітлені каганцем, два перелякані хлоп'ячі обличчя над розібраним кіноапаратом. Підпис: «Докрутилися!» І пояснення: «Це наші кіномеханіки Володя Столяр і Петрик Сич проводять черговий кіносеанс». А он ще малюнок: невблаганно строга Оля
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Скарб Вовчої криниці», після закриття браузера.