Читати книгу - "Високий Мисливець"

Та не вспів Велькер викинути вистрілену гільзу і вдруге натиснути на курок, як його гострий слух вловив над головою якийсь тріск. Мертвий ягуар падав з гілки на гілку, і Велькер уже не встиг випростатись і відскочити вбік. Важке тіло хижака звалилось на нього і притиснуло до землі.

Визирнувши з-за дерева, Караї побачив, що тепер йому не загрожує небезпекою ні хижак, ні охоплений недовірою старий дурень. Мелькома глянувши, він помітив, що голова хижака розтрощена розривною кулею, а вінчестер притиснутий до землі тілом старого. Про те, що з Велькером не сталося нічого страшного, свідчив потік лайки кількома мовами і діалектами, які лунали по лісу, тим більше, що собаки перестали гавкати і знесилено повалилися на землю.

Караї хотів уже ступити до Велькера, щоб допомогти старому, коли раптом його увагу привернули інші звуки. Це було іржання його коня, залишеного в пампасах, і скавчання собак, які не послухались наказу і тепер продиралися крізь хащі. Спочатку Караї подумав, що куля швейцарця випадково влучила в його коня, але одразу ж зрозумів, що відтоді, як пролунав постріл, минуло вже більше хвилини, та й іржання стає дедалі голосніше. Певне, кінь боїться якоїсь небезпеки, що весь час загрожує йому, і кличе на допомогу.

«Нехай Велькер сам собі зарадить, чим може, а то й полежить трохи, доки я вернуся назад», — подумав мисливець і заквапився до свого коня, якому загрожувала невідома небезпека. Напружуючи всі сили, він продирався крізь гущавину, розтинав мачете колючі чагарники і нарешті, ледве зводячи дух, вибрався із заростей.

Те, що він побачив, затопило його жахом. Наляканий кінь тремтів усім тілом, ставав дибки, намагаючись скинути послаблене сідло, попруга і стремена плутались у нього між ногами. А з того боку, куди весь час поглядала тварина, насувалася хмара пилюги і чулося страшне двигтіння землі. Караї ніколи не доводилося такого бачити, але він миттю усвідомив небезпеку, від якої його застерігали індіанці: то було стадо дикої худоби. Байджокігі розповідав, що в горах живе кілька таких стад, і радив, якщо Караї коли-небудь стрінеться з ними, відпустити коня, а самому мерщій залізти на якесь міцне дерево. Краще втратити коня і збрую, хоч потім доведеться кілька днів чвалати пішки, аніж дати розтолочити себе дикій череді. Навіть кадувеї, які були вправними вершниками і мали чудових коней, рятувалися тільки так, пояснюючи це тим, що кінь панічно боїться дикого стада і в найскрутнішу хвилину не скоряється хазяїнові.

Високий Мисливець миттю пригадав усе це. І так же вмить зрозумів, що вже не встигне загнати наляканого коня в лісову гущавину. Та й невідомо, чи захистить його від диких биків пальмовий гай. Залишалося тільки одне — втеча. Втеча верхи, бо він не міг кинути свого вірного коня на поталу диким тваринам.

Стадо було вже за кількасот метрів. Мисливець підбіг до коня, який кидався на всі боки, одним помахом мачете перетнув попругу, сідло впало, і, перш ніж кінь опам'ятався, Караї скочив на нього й погнав перед стадом. Припавши до гриви, він краєм ока бачив, як з хмари пилюги, що швидко наближалася до них, витикалися схилені аж до землі роги.

Тепер усе залежало від того, чи пощастить йому підібрати відпущені поводи. Якщо б повід попав від копита або кінь спіткнувся, вони обидва загинули б.

Мисливець вхопився міцніше за гриву і нахилився аж до передніх ніг коня. Так, пощастило! І вони вже мчали, не розбираючи дороги, по вузьких смугах поміж пальмових гаїв; не лишалося нічого іншого, як покластися на долю і вірити, що кінь не занесе його в якусь глуху просіку. Ані мисливець, ані кінь не знали цієї місцевості, інстинкт коня важив тут так само мало, як і розум людини. Скрізь можна було натрапити на сліпий кут.

У такі хвилини людина або зовсім не думає, або ж думає про речі далекі й абсолютно не потрібні для неї в цю мить. Пригадує своє дитинство, в голові зринають до найдрібніших подробиць якісь не варті уваги пригоди. Але потроху мисливець оговтався і зрозумів, що тупіт стада віддаляється десь убік. Незабаром він зовсім стих. Але кінь продовжував скакати чвалом, і Караї усвідомив, що небезпека минула, лише тоді, коли кінь різко спинився і він злетів у м'яку траву за кілька кроків від мисливського стану.

Прокинувся він у своєму наметі аж пізно ввечері. Поряд сидів Джуліус, обтирав йому лоб і груди горілкою. Мисливець опритомнів, але тремтів усім тілом. Його тіпала нервова лихоманка.

— Де Отонте? — видушив він із себе.

— Вже кілька годин вигулює вашого коня. Кінь був геть у піні і тремтів, як оце й ви. Навряд, чи він уже буде здатний на щось. Загнали ви його. Який чорт вас так налякав?

Мисливець не відповів. Він ще не міг цілком усвідомити, що діється навколо, і тим більше пригадати, що сталося кілька годин тому. Значення Джуліусових слів ледве доходило до його свідомості.

— Ніхто не знав, що сталося, і тому я на всякий випадок звелів поставити вартових, — сказав англієць. — Мисливці повилазили на дерева і тримають під прицілом підходи з усіх боків. Але ніде нічого не видно. Ні диму, ані світлових сигналів. Що, власне, сталося, Караї? Що так налякало вас і вашого коня?

— Скажіть, щоб зняли вартових. І гукніть Отонте, хай знайде мою аптечку. За кілька хвилин я приведу себе до тями, і ми вирішимо, що робити.

Караї змішав кілька крапель валер'яни, трохи хініну й дігіталісу, розвів усе горілкою і, скривившись, випив. Ліки мали жахливий смак і ще гірший запах, але швидко допомогли. Велика чарівниця-природа дала рослинам широке листя, щоб ловити ними сонячну енергію і за її допомогою з повітря й води створювати в мікроскопічних клітинах, наче в алхімічних