Читати книгу - "Ліки від страху"

мамцю, зараз сюди ввалиться пара двометрових троглодитів, і гість не зможе поділити твоєї скорботи з приводу того, що вони рідко з нами обідають, — сказав Халецький, і в голосі його під нальотом іронії мені вчувалася радість і гордість за двометрових троглодитів, і я подумав, що троглодити Халецького, яких я ніколи не бачив, мабуть, хороші хлопці.

Дружина пішла на кухню, а ми сіли за стіл, і Халецький присунув до себе стосик паперу й товстого цангового олівця з м'яким жирним грифелем.

— То що там чувати з андаксином отим? — запитав я.

— Ну, андаксин я для прикладу назвав, аби вам зрозуміліше було, що це таке. — Халецький короткими легкими натисканнями малював на папері собаку. — Але андаксин і еленіум належать до групи малих транквілізаторів. А речовина, досліджена нашими експертами, — великий транквілізатор…

Пес на малюнку виходив злий, наїжачений, і його морда була сердита і злякана водночас.

— А чим вони відрізняються — великий від малого?

— В принципі це зовсім різні групи хімічних сполук. Малі транквілізатори належать до карбоматів, а великі — до тіазинів.

Халецький поправив кінчиком олівця дужку золотих окулярів, одсунув аркуша з розлюченим псом і заходився малювати другого пса. Він був схожий на першого, але морда улеслива, запобіглива, а хвіст згорнувся бубликом.

— Я буду вам дуже вдячний, якщо ви полишите своїх собак і поясните мені все детальніше, — сказав я ввічливо. — Мене зараз собаки не цікавлять.

— І даремно, — спокійно зауважив Халецький. — Я малюю для вашого ж добра, бо не мав надії на ваше абстрактне мислення. Адже ви, сищики, мислите категоріями конкретними: «вкрав», «утік», «був затриманий», «посвідчив».

— Дякую за довір'я. — Я вклонився. — Зазначу лише, що мої конкреції дають поживу для ваших абстракцій…

Халецький засміявся:

— Зараз, на жаль, усе навпаки: з моїх туманних абстракцій вам належить матеріалізувати якісь конкреції, і я вам заздалегідь співчуваю. Справа в тому, що і великі й малі транквілізатори об'єднуються за принципом дії на психіку. Про малі — еленіум, андаксин, тріоксазин — ви знаєте самі, а великими лікують глибокий розлад — марення, депресії, галюцинації. З великих найбільш відомий аміназин.

— А до чого тут собаки?

— До того, що коли розлюченому собаці дати в їжу таблетку тріоксазину, то він одразу ж стане лагідним, спокійним і веселим.

— Так то ж у їжу! Якщо ви мені зараз дасте трохи їжі, я й без ліків стану лагідним і веселим.

— Це я з вашого обличчя бачу. Але різниця в тому, що собака впадає у блаженство від ліків і без їжі.

— Зрозуміло. То що, Позднякову дали велику дозу аміназину?

— От у цьому й уся заковика. Наші хіміки виявили в корку речовину, не описану в жодному довіднику, — це не просто великий транквілізатор, це якийсь тіазин-гігант. У принципі він схожий на аміназин, але молекула в шість разів більша й складніша. Словом, вони не насмілюються дати категоричний висновок про цю речовину.

— Що ж робити?

— Дружити зі мною, вірити в мене.

— Я вам готовий навіть хабарі давати, Ною Марковичу.

— Я беру хабарі тільки старими поштовими марками, а ви занадто метушлива людина, щоб займатися філателією. Тому я безкорисливо підкажу вам, що робити.

— Уважно слухаю пророка наукового пошуку і філателії.

— Поїдьте завтра вранці у Дослідний центр психоневрології. Там є велика лабораторія, що працює над такими сполуками. Вони вам дадуть більш кваліфіковану консультацій», до того не і в розмові з ними ви зможете точніше зорієнтуватися в цьому питанні…

У передпокої пролунав дзвінок, грюкнули двері, й дві молоді здорові горлянки дружно залементували:

— Мамуню, люба, ми від голоду вмираємо!..

Очевидно, прибули троглодити…

… Сліпучо-білим сонцем залита уся Феррара, і тільки тут, під важким монастирським склепінням університету, тіниста прохолода, й крізь засклене кольоровими шибами вікно прориваються яскраві квадрати світла. На стільці з високою спинкою тихо сидить учений чернець Мазарді, мовби дрімає, увесь посмугований барвистими плямами різноколірних сонячних променів. На грудях застигла важка яскраво-червона пляма, на живіт сповзла лимонна, на рукавах пританцьовують мазки золені й пронизливо блакитні.

Обличчя ж ченця захлюпане фіолетово-синім туманом, і через те дивитися на нього страшнувато. Мені жарко в сукняному каптані, лоскотлива цівка поту сповзає поміж лопатками, проте, не знаючи напевне, чи він спить, я не ворушусь. І він справді не спить. Підвів голову — обличчя миттю забарвилося в темно-червоний колір — і мовив неголосно:

— Ти дворянин, ти молодий та здоровий. Чому б тобі не зайнятися дворянським ділом: піти до армії, розбагатіти й обійти походами світ?

— Мій батечко, благородний Вільгельм Гогенгейм, твердив мені невтомно, що вбивати людей — гріх, убивати за гроші — подвійний гріх, а бути вбитим за нікчемні солдатські талери — подвійний гріх і потрійне глупство. Та й сам я не хотів би вмерти рано: у мене повнісінько всяких планів.

Чернець похитав головою, і по його мінорнтській тонзурі стрибнув жовтий промінчик:

— Ми не можемо судити, рано померла людина чи своєчасно, бо тільки господь визначає нам межі життя, і не владні ми вкорочувати його чи видовжувати…

— Істинно вірую в слова ваші, монсеньйоре. Я б тільки не хотів утручатися в божий промисел: мені здається, що господь скеровує мене зціляти людей, а не вбивати їх.

Мазарді опустив важкі, набряклі повіки, м'яко, лагідно сказав:

— Вкороти свого дурного зухвалого язика, нахабний хлопчику. Переступивши університетський поріг, ти п'ять років повинен відкривати рота лише для того, аби повторювати слово в слово те, що тобі говоритимуть учителі. Тобі нічого не повинно здаватися, тебе ніхто ні про що не питає, ти ні про що не думаєш, ні про що не перекорюєшся, ніколи не заперечуєш — тільки вуха твої широко відкриті для милостивого потоку знань, що зросить пустелю твого невідання.

Застрибали