Читати книгу - "Співучасть у злочині"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
У науці кримінального права питання про те, кого визнавати виконавцем злочину, є дискусійним.
Представники суб’єктивних теорій співучасті у злочині вважають, що співвиконавцем є особа, яка бажає цього діяння як виконавець, об’єктивні ж форми участі у злочині не враховуються. Ця теорія співучасті набула дуже значне поширення у Німеччині. Як зазначають Н. Ф. Кузнєцова та Л. Вельцель, судова практика Німеччини послідовно дотримується суб’єктивної теорії співучасті, відповідно до якої вирішальним є не об’єктивний вклад співучасника у вчинення злочину, а його «зле», «злочинне бажання» та «бажання співучасників діяння як свого або як чужого».
Як уже зазначалося вище, виконавець визначається як особа, яка безпосередньо вчиняє злочин. Однак вчинення злочину з використанням особи, яка не досягла віку кримінальної відповідальності або є неосудною, законодавцем, наукою кримінального права та судовою практикою також визнається виконанням. Це ж правило поширюється і на випадки, коли злочин вчиняється за допомогою особи, яка не підлягає кримінальній відповідальності завдяки іншим обставинам, передбаченим законом України про кримінальну відповідальність (наприклад, при крайній необхідності). Очевидно, що в такому разі має місце посереднє вчинення злочину.
Для визначення поняття "виконавець” важливим є питання про розмежування цього поняття з поняттям “пособника”, діяння якого характеризуються спільністю місця та часу з виконанням злочину. Одним із питань, що виникає при цьому, є питання про можливість співвиконання у випадках, коли один із співвиконавців діє активно, а інший бездіє, хоча об’єктивна сторона складу злочину описана як активне діяння. Особливої актуальності ця проблема набуває у зв’язку із зростанням кількості вимагань чужого майна. Нерідко із групи осіб, які вчиняють цей злочин, вимогу про передачу майна або майнових прав та відповідні погрози висловлює лише один із членів групи, інші ж якої-небудь активності не проявляють, однак своєю присутністю, зовнішнім виглядом психічно впливають на потерпілого. Оскільки в наведеному прикладі об’єктивна сторона складу злочину описується законодавцем як активні дії, то співвиконавство шляхом бездії в таких випадках є неможливим. За наявності суб’єктивних ознак такі особи мають бути визнані пособниками.
У зв’язку з розглядом зазначених питань не можна залишити без уваги проблему кваліфікації дій особи, яка спостерігає за місцем вчинення злочину і має повідомити виконавців про наближення небезпеки викриття їхніх дій. У деяких країнах наука кримінального права та судова практика розкладають такі дії як виконання злочину. Так, кримінальне право Японії визнає такі дії співвиконавством, оскільки вони усувають обставини, що перешкоджають виконанню злочинного діяння, та у поєднанні з діями виконавця злочину є необхідними для реалізації злочинного діяння, тобто вони є дією вчинення. Такої ж думки дотримується судова практика Франції. Так, А. Легаль зазначає, що з давніх часів французький касаційний суд визнає особу, яка знаходиться на сторожі, виконавцем злочину. Однак подібні висновки протирічать основним положенням об’єктивної теорії співучасті у злочині. Особа, яка знаходиться на сторожі, не виконує ні повністю, ні частково дій, що становлять об’єктивну сторону складу злочину, а тому мають визнаватися пособниками, а не співвиконавцями злочину.
Виходячи із цього, з об’єктивної сторони діяльність виконавця може бути виражена у виконанні повністю або частково дій або бездіяльності, що входять до об’єктивної сторони складу злочину, або у вчиненні злочину з використанням інших осіб, які не підлягають кримінальній відповідальності.
Із суб’єктивної сторони діяльність виконавця може здійснюватися як із прямим, так і з непрямим умислом.
У разі безпосереднього вчинення злочину особами, лише одна з яких має спеціальні ознаки суб’єкта злочину, дії останнього підлягають кваліфікації як дії виконавця, а дії особи, яка такими ознаками не володіє, кваліфікуються за правилами ст. 27 КК України. Відповідно до цієї норми особа, яка не є суб’єктом злочину, але брала участь у вчиненні злочину, передбаченого цією статтею, підлягає кримінальній відповідальності за цей злочин як його організатор, підбурювач або пособник. Однак у літературі пропонуються й інші підходи. Наприклад, пропонується ввести поняття співвиконавця як особливого виду співучасника, під яким слід розуміти особу, яка виконує суспільно небезпечне діяння разом з виконавцем, але не має спеціальних ознак, властивих останньому[91]. Тим самим ставиться під сумнів факт існування спеціального суб’єкта — і тому така пропозиція навряд чи може бути прийнятною.
Інша позиція полягає в тому, що випадки співвиконавства спеціальних суб’єктів злочину і приватних осіб визнаються не співучастю у злочинах із спеціальним суб’єктом, а специфічним видом сукупності, при якій одним груповим посяганням заподіюється одночасно шкода декільком об’єктам кримінально-правової охорони, завдяки чому вчиняється кілька суспільно небезпечних діянь, у яких вбачається одночасно кілька складів злочину.
Таким чином, дії осіб, які володіють ознаками спеціального суб’єкта злочину, пропонується кваліфікувати за відповідною статтею Особливої частини КК України, що передбачає відповідальність саме спеціальних суб’єктів, а дії інших співвиконавців — за статтями Особливої частини КК, що передбачають відповідальність загальних суб’єктів злочину[92]. Погодитися із запропонованим варіантом кваліфікації дій співучасників також не можна через неможливість співучасті у різних злочинах.
Як зазначає Н. Г. Іванов, неспеціальний суб’єкт, який є співучасником у злочині подібного роду, підлягає відповідальності залежно від ролі, що він виконував у процесі вчинення злочину, але, зрозуміло, він не може бути визнаний виконавцем злочину
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Співучасть у злочині», після закриття браузера.