Читати книгу - "Коли приходить темрява"

— Ну, ти дійсно вдягнувся, як на пляж: футболка та брюки. Ти б іще шорти натягнув! — Я розсміявся.

Стас ледь гмикнув, проте теж усміхнувся. Останнім часом у нього був не дуже гарний настрій: не клеїлося з роботою. Він уже надто довго сидів без діла. Я намагався знайти для нього щось у нас на фірмі, та не вдалося. Криза не дозволяла брати на роботу зайвих людей. Я сам ледь утиснувся на свою посаду: вдалося-таки пройти жорсткий конкурсний відбір. Стасові тоді не пощастило. Було дві вакансії, та взяли мене й Антона, мого двоюрідного дядька.

Ми увійшли на кухню. Сьогодні він прийшов допомогти мені з одним із моїх проектів. На роботі був завал, а минулі події просто вибили мене з колії. Я нічого не встигав. Гроші за проект домовилися розділити.

Цю ніч я збирався провести в Лізи. Щось не хотілося залишати дівчат самих. На вихідні мали приїхати їхні батьки, лише тоді я зможу спокійно їх залишати. Ліза була цілком серйозно налаштована таки відправити Катю разом із батьками. Проте аж ніяк не через витівку малої напередодні: надто боялася за вкрай непосидючу та допитливу сестру. Моя інтуїція підказувала, що Ліза мала рацію.

— Ну що, уже є підозрювані? — Ліза поставила перед Стасом тарілки з цукерками й печивом та чай. — Дякую. — Він підсунув чашку ближче й із задоволенням сьорбнув гарячої рідини.

— Є троє, навіть четверо. — Я теж присів біля Стаса, поставив біля себе чашку з чаєм, насипав цукру.

— Ого!

— Даремно, Назаре, ти відмовився від охорони. — Нарешті Ліза примостилася поряд зі мною.

— Лізо, мені ще не вистачало, щоб мене охороняли. Я можу сам за себе постояти.

— Так, як і минулого вечора? — підколола мене моя дівчина.

Я відмахнувся.

— То кажеш, пропонували охорону й ти відмовився? Сміливо, — протягнув Стас, — але я теж вважаю, що даремно. Ти ж не безсмертний.

Ліза роздратовано подивилася Стасові прямо в очі. Той аж зашарівся. Часом мені здавалося, що вона його не терпить.

— Я хотів у тебе дещо запитати. — У моїй голові майнула думка. — Ти точно нічого цікавого не знаєш про того Тьому? Це ж ти його знайшов по інету.

— А що особливого я можу про нього знати? Я бачив його лише один раз, коли продавав мобілку матері, і все. Що ж я можу про нього розповісти?

— А ти не помітив у ньому нічого дивного? Наприклад, у поведінці чи словах? — Ліза неначе читала мої думки: я хотів запитати про те саме.

— Та ні. Абсолютно нічого. — Стас задумався. — Ні, нічого такого. Правда, очі такі, трохи хитренькі, але то наче не так і незвично. Такі зараз можна побачити в багатьох. Усі зараз виживають, як можуть.

— Хитренькі, кажеш? — Відтак Ліза звернулася, певно, більше до мене, ніж до Стаса: — Цілком міг когось шантажувати. Люди, що собі на думці, на таке точно здатні.

— То він що, когось шантажував? А кого?

— Цілком можливо, що свого вбивцю…

Ми поговорили ще з півгодини. До розслідування більше не поверталися. Не хотілося. Надто вже були від того стомлені. Попоївши, ми зі Стасом прихопили ще чіпсів і пішли до вітальні працювати. Ліза ж, прийнявши ванну та нарешті розслабившись, поринула в довгоочікуваний сон.

У двох кімнатах квартири на п’ятому поверсі вимкнули світло. Лише у вітальні ще хтось працював. При світлі вуличного ліхтаря знову зблиснув золотий перстень. Вітер усе дужчав. Ще хвилина, і ліхтар згаснув. У вітальні світло теж досить раптово згаснуло…

Чоловік із перснем зник так само таємниче, як і з’явився.

— А хай йому грець! — вилаявся Стас. — Це ще що таке?

Ми з другом сиділи в цілковитій темряві. Я дослухався. На сходовому майданчику почулися голоси: повибігали сусіди.

— Певно, трансформатори полетіли, — констатував я неприємний факт.

— Що будемо робити?

Я ввімкнув ліхтар на мобільному. Обережно в напівтемряві ми пробралися до дверей. У кімнатах було тихо: дівчата вже спали. Я відчинив вхідні двері. Метушилися сусіди. Дехто був із ліхтарем, хтось — зі свічками. Чийсь голос гукнув:

— Я вже зателефонувала в аварійну! Поломка через сильний вітер. Обіцяють за день-другий полагодити.

Сусіди ще більше зашуміли. Почулися незадоволені вигуки:

— Що, за день-другий?!

— Що ж там робити аж день-два?!

— Я не здивуюся, що це займе далеко не день-два, — додав ще й третій голос.

Ми зі Стасом переглянулися. У поглядах обох прочитувалося очевидне: нічого не вдієш, доведеться кинути роботу.