Читати книгу - "Там, де ми живемо. Буковинські оповідання"

Михайло віртуозно марив і виправдовувався, що не знає міста, не знає, як виїхати, і що взагалі він уперше кермує автобусом, раніше він працював на сміттєзбиральній машині у Вінницькому комбінаті комунального господарства і що до цього міста потрапив тому, що віз сюди з Вінниці групу хасидів на якийсь їхній форум.

– Але ж, товариші пасажири, – звернувся Михайло до нас, сторопілих, наляканих серед ночі в його автобусі з бурчанням в животі, – якщо я хасидів віз, то вас і поготів відвезу, – з інтонацією казкаря пообіцяв він. – Відвезу я вас туди, куди ви й збиралися, гарантую.

Михайло бив себе в груди, іноді впадаючи в своє характерне марення. І, знаєте, він був таким переконливим, що всі йому повірили. І ніхто не вийшов з автобуса. Бо що просто нікуди було.

Почався дрібний дощик, і наш Летючий Голландець приїхав назад на автовокзал, і ми там чекали хоч когось, хто зможе нам показати, як виїхати на трасу. Батюшка почав молитися, щоб Всевишній післав нам когось. Всевишній почув і післав тих, хто був на ту мить не зайнятий сном, роботою, коханням, грабунком… він післав циганський табір. Галасливі горласті цигани почали ломитися до нас у салон, бити в двері ногами, стукати у вікна.

Михайло перелякався, голосно заспівав:

– У Ватикані пройшов дрібний дошшик… – і рвонув з місця.

Страх вивіз нас на головну київську трасу. Всі заспокоїлись і знову задрімали. Однак щастя наше не було тривалим. Голландець почав уповільнювати хід. Чоловік мій, дратівливий Аркадій Кузьмич, почав бурчати:

– Все через тебе! Через тебе!

А я йому відповіла, що слід було взяти в автобус якусь циганку, Джміль Кудлату. Тоді йому б однаково було, куди їхати, з танцями й спідницями.

Нашу суперечку перервав Михайло. Він зупинив автобус і знову звернувся до пасажирів: мовляв, громадяни, чи немає поміж вас водіїв із хорошим зором, оскільки він не встигає знаки читати через туман, та й не звик він іще до автобуса. Ну, звісно, до кабіни штурманом пішов чоловік мій, окатий Аркадій Кузьмич. Він заходився голосно читати всі знаки.

А туман ставав дедалі густішим. І вже було хоч в око стрель. І ставало страшно. З цього приводу запанікував батюшка. Здавалось, він ось-ось оголосить загальноавтобусний молебень.

Аркадій командував Михайлові:

– Сімдесят кілометрів обмеження! Суцільна вісьова! Обгін заборонено! Крутий поворот! Населений пункт!

Михайло на кожну Аркадієву команду тихо марив. І тут Аркадій Кузьмич, чоловік мій рішучий, закомандував:

– Йдемо по вісьовій! Ліво руля!

Михайло повернув. Аркадій знову скомандував:

– Ліво руля!

Михайло знову повернув.

Аркадія немов заклинило:

– Ліво руля! Ліво руля! Ліво руля! Ліво руля!

Михайло все повертав і повертав. Усіх охопила тривога, Михайло гучно заспівав:

– Туман я-а-ром! Ту-уман долиною!..

І тут чоловік мій, кмітливий Аркадій Кузьмич, ретельніше придивився і збагнув, що ми, виявляється, вже вп’яте об’їжджаємо кільцем скляну будку ДАІ. Мирно катаємося по колу, як ті метелики навколо вогню.

Ми всі висипали з автобуса і крізь скло побачили, як двоє змерзлих сержантів їдять щось гаряче зі сковорідки, запиваючи чимось із чашок. І то так апетитно, що ми всі, дивлячись знизу на цю картину, захотіли їсти і в тепло, і якщо не додому, то хоча б до цих затишних міліціонерів.

Михайло пірнув у туман, побігав по кільцю, почитав знаки, потер руки, загнав нас усіх назад до автобуса, – і ми знову зітхнули полегшено. Поїхали.

Спокійно минули півгодини. Знову наш Голландець став як укопаний.

– Бензин! – констатував Михайло і поринув у несамовите марення.

І чоловік мій, винахідливий Аркадій Кузьмич, зметикував, що коли не візьме ситуацію під свій контроль, ми додому не доїдемо. А будемо поневірятися дорогами країни у своєму Летючому Голландці, то там, то тут таємничо з’являючись і зникаючи. Одяг наш перетвориться на лахміття. Іллюша підросте. І ми по черзі навчатимемо його в дорозі. Хто чого зможе. Я – англійської мови та музичної грамоти, батюшка – слова Божого, Аркадій Кузьмич, чоловік мій талановитий, – математики, образотворчого мистецтва та початкової військової підготовки.

– Так, – сказав командним голосом чоловік, мій ініціативний Аркадій Кузьмич. – У тебе каністри є?

Михайло кивнув і видав нам десять каністр, щоб узяти бензину на зараз і на потім. І глупої ночі на чолі з чоловіком, моїм безстрашним Аркадієм Кузьмичем, ми – батюшка, матушка, я, солодка парочка, молодиці та дядько з кримінальним виглядом – виступили на стежку полювання за бензином. У кожного в руці була порожня каністра. Ми йшли організовано, колоною по одному, струнким ланцюжком, у пошуках обіцяної дорожнім знаком заправки. Михайло та Велика Ведмедиця зі сплячим Іллюшею залишилися стерегти автобус.

Мальовнича група із Летючого Голландця так приголомшила сонного заправника, що він іще довго стояв та дивився нам услід, коли ми із заповненими каністрами безшумно та зосереджено зникали одне за одним у непроглядній імлі. Він дивився, розмірковуючи, чи це сон, чи глюки, і чи не варто йому з цієї миті розпочати нове життя.

Каністри були важкі. Ми спинялися відпочити. І на одному з привалів студенти – солодка парочка, про щось пошепотівшись, оголосили нам, що так у нормальному житті не буває, що скоріш за все до нашої поїздки причетне телебачення, і це все – реалиті-шоу. Всі загомоніли – мовляв, і справді, нумо перевіримо, пошукаємо камери. Їх зазвичай чіпляють на вікна і під дахом…