Читати книгу - "Там, де ми живемо. Буковинські оповідання"

Коли ми повернулися до автобуса і коли Михайло, наспівуючи пісню про дівчинку-сирітку, заправив бак, чоловік мій, заповзятливий Аркадій Кузьмич, підморгнувши всім, хто в поході за бензином брав участь, сказав Михайлові ніби мимохіть, що ось, мовляв, впустив десь, розумієш, ключі від хати, тепер знайти не можу. Увімкни, Михайлику, світло. Нічого не підозрюючи, Михайло враз ошалів, коли побачив, як усі пасажири ревно кинулися шукати Аркадієві ключі, але не на підлозі, що було б логічно, а на вікнах, панелях та на стелі, ретельно промацуючи обшивку автобуса. Ні. Камер реаліті-шоу не було ніде, і ми рушили далі.

Кілька годин їхали зовсім без пригод. Утім, в очікуванні останніх ніхто, крім маленького Іллюші, не спав. Томлива обтяжлива тиша загрожувала чимось неприємним.

Першою не витримала Велика Ведмедиця. Вона раптом заголосила, що все зрозуміла: нас усіх викрали, нас везуть у рабство, нас замкнуть у підвалі, і ми робитимемо там підпільну горілку, і в нас відберуть паспорти! А в неї дитина, янгол Іллюша! І треба телефонувати до міліції! В кого є мобільний телефон?!

Мобільні телефони були майже в усіх. Ми схопилися за них, наче ковбої за кольти.

Найбільше істерики Великої Ведмедиці злякався кримінальний чолов’яга. Він також заверещав-заметався, що він, Бабученко Микола Петрович, не для того виходив на свободу з чистим сумлінням, аби знову потрапити до в’язниці. І Велика Ведмедиця так гірко заридала, ніби плакала востаннє в житті.

Втомлені, змордовані, отупілі, ми вже не знали, кого і чого нам боятися – чи то водія сміттєвоза Михайла, чи то колишнього зека Бабученка Миколи Петровича.

– Громадяни! – зарепетував Михайло вкотре, схопившись зі свого водійського сидіння і гепнувшись навколішки. – Половину грошей вам поверну, тільки не дзвоніть нікуди, присягаюсь мамою, відвезу куди треба. І кожного. Чуєте? Всіх розвезу по домівках! Змилуйтесь!

Ми змилувалися над Михайлом і поїхали далі. Я сіла поруч із Великою Ведмедицею і шепотіла, що скоро-скоро… І що який у неї пречудовий хлопчик. І що ми це все ще будемо згадувати і сміятися. І що все життя дружитимемо нашим автобусом. І гладила її велику неоковирну голову і плече. І в мене на долоні залишалися лусочки від її блискучого вбрання. Неначе Велика Ведмедиця була рибою. Відтак я перехопила в неї сонного Іллюшу. І ми з матушкою вклали його обережно на заднє сидіння, підклавши йому під голову великий чорний батюшків плащ. Матушка перехрестила хлопчика й заповзялася стежити, щоб він уві сні не перевернувся і не впав. А молодиці роздали всім печиво та яблука. І Михайло тоненько, стиха і ніжно заспівав про п’яного мачо, котрий плаче. І студенти – солодка парочка – почали підспівувати.

І стало мені так шкода нас усіх. І я засміялася. Спершу тихо. Потім сміх почав душити мене, я схопилася руками за живіт і повалилася на сидіння, з якого чоловік мій, відповідальний Аркадій Кузьмич, пересів наперед до водія Михайла, щоби вчасно зчитувати дорожні знаки. І так лежала я там, згорнувшись клубком, і дивувалася з пригоди, передчуваючи, як розповім про неї всім своїм найдорожчим людям.

І ось я підійшла до найщасливішої події в моїй оповіді.

Це трапилося тоді, коли у нас спустив скат на задньому колесі. І ми ледь не перекинулися в кювет. Проте, загартовані та відважні, ми вибралися з автобуса, щоби дівчаткам (тобто молодицям, студентці, матушці, Великій Ведмедиці та мені) піти праворуч, а хлопчикам – у протилежний бік. І ми, автобусні дівчатка, забрели кудись у зарості, в кущі. І ви знаєте, що я побачила?! Спершу я подумала, що то якась концептуальна виставка, але то виявився старий зарослий закинутий парк. Там була дівчина без рук з веслом, міцненька така комсомолка в трусах, потім піонер із сурмою, також у трусах шароварної ширини, прикордонник із фрагментами собаки і пара щасливих колгоспників зі снопом. Усі ці фігури стояли на кам’яному розкришеному мурі біля входу на стадіон. А на стадіоні!.. А на стадіоні я нарешті зустріла корову своєї мрії. Корову-в-тумані.

– Здрастуйте, корово! – весело кивнула я корові.

Корова тихо-лагідно посміхнулась і кивнула у відповідь.

Ми обидві завмерли – і раптом відчули таку радісну єдність одна з одною і з цим світом, таку любов до цього кумедного, недолугого, строкатого, різноманітного життя, що ось тут, на закинутому стадіоні, можна було б і завершити мою оповідь. Та раптом, без будь-якого оголошення і попередження, з-за кудлатих неохайних старих верб вийшло сонце. Точніше, пружно спливло. А-а-а-ап! І пролунав тут голос:

– То ось ти де?! А ми ж тебе всю ніч шукали, – промовив голос.

Шукали не мене, бо навіщо мене шукати. Всі, хто хотів би мене знайти, знають, де я можу перебувати. Кричали корові. Кричали радісно і полегшено. Корову любили. Її шукали і знайшли.

Ми з коровою кинули одна на одну прощальні погляди і розійшлися назавжди. Вона – на голос. Я – назад до автобуса. Слід було їхати далі.

І ось тут, на світанку, втомлені та заспокоєні, всі в автобусі поснули. Лише чоловік мій, пильний Аркадій Кузьмич, сидів поряд із водієм і розважав його бесідою.

Ми їхали степами, полями, лісами й остаточно вже не розуміли, де ми і як жити далі. Повз нас у вікнах пропливали лицарські замки, печери відлюдників, монастирі кармеліток, німецькі кірхи. Промайнула десь удалині Ейфелева вежа, потім глухо в ранковому тумані бив Біг-Бен. Повільно та поважно ступаючи, пройшло величезне стадо верблюдів, пролетіла летюча тарілка. У містах, через які ми проїздили, на площах уже мерехтіли вогнями новорічні ялинки, а ми все їхали та їхали, в нашому автобусі була осінь, і хитрий винахідливий комар лічив свої перемоги…

Прокинулась я, коли чоловік мій, спортивний Аркадій Кузьмич, намагався підхопити мене на руки, щоб винести з автобуса.