Читати книгу - "Там, де ми живемо. Буковинські оповідання"

Вмовити чоловіка виявилося дуже легко. Відпочити в горах – що може бути кращим для риболова Михайла. Тим паче на машині з новим кузовом.

Зупинились вони на ніч, де цілителька звеліла. Гутта увечері пошепотілася з господинею. Та поставилася з розумінням, позаяк її хати чоловіки взагалі не трималися, і провела вранці Гутту з Михайлом до водоспаду із щебетанням: «Форель, форель…» Звичайно, лячно було Гутті, але мужньо діяла вона за сценарієм, цілителькою розробленим. І шубовснула вона з берега просто у водоспад з криком: «Михайле! Михайлику!» Ну і він за нею, рятувати.

Ризик, певна річ, був страшний. Для кого? Для Михайла, звісно. Гутта в тому водоспаді, немов кит на мілкій воді. Що його «Грінпіс» рятував. А Михайлові важко. Бо кількості витісненої Гуттиним тілом води якраз вистачило би, щоб Михайла втопити. Тричі вигулькував він із потоку, та до Гутти так і не доплив. Мало не загинув, бідака. Але Гутта, мужня, сильна, велика і красива Гутта, розтинаючи колінами течію підступної гірської річки, дісталася до нього, намацала ногою і витягла зомлілого на берег. Ось так.

А наступного року не поїхала Гутта з чоловіком у Карпати. А навіщо? Михайлик тепер довіку перед нею в боргу – Гутта його з водоспаду витягла. Хоч і не Ніагара, але чимало чоловіків, подейкують, у тому водоспаді втопилося. Тому й зветься він у народі «Чоловічі сльози».

Якось ми з чоловіком були в Умані (ми там у знаменитому парку гуляли) і спізнилися на зворотний потяг. Трапилося це з моєї вини, тому що я завжди все плутаю. Ну і пішли ми шукати, чим би поїхати додому.

Чоловік мій крокував рішуче, а я трюхикала позаду і скавуліла, що я винна, я винна. І що я більше ніколи не буду. Хоча відразу скажу: слова свого не дотримала.

На Уманському автобусному вокзалі оголошення висіло, що у зв’язку з наказом від такого-то числа і з метою боротьби проти чогось або за щось усі нічні автобусні рейси скасовуються. Ось таке жахіття. Але чоловік мій кмітливий Аркадій Кузьмич вигукнув, що рейси, може, і скасовуються, та люди все одно якось їдуть. І повів мене до мікроавтобуса з вигадливим написом німецькою «Кнурен ден маген?». Далі було стерто. «Кнурен ден маген» означає «бурчання в животі». «Кнурен ден маген?» – грайливо запитував автобус. І то був знак. Я дуже вірю в знаки. І бачу їх на кожному кроці. І тут я зрозуміла, що і далі все піде цікаво.

Лицар нічних доріг водій мінівена Михайло здер з нас, на думку мого чоловіка, посвяченого Аркадія Кузьмича, по п’ять номіналів за квиток. І поки до нашого лівого транспорту підтягувався народ, я підсіла в кабіну до Михайла з’ясувати для себе, чому такі інтимні подробиці людського здоров’я, як бурчання в животі, виписані яскраво-помаранчевою фарбою для загального огляду.

Виявилося, що мінівен, котрий служив раніше в якомусь медичному закладі, Михайло пригнав із Німеччини, але в Німеччину автомобіль також було перегнано – чи то з Бельгії, чи то з Голландії. Я сплеснула радісно в долоні й негайно охрестила наш лівий транспорт Летючим Голландцем.

Михайло дуже нервував, озирався, смикався, вдивлявся у темряву. Ще б пак. Його б зараз міг пов’язати хто завгодно – хоч податкова, хоч карний розшук, хоч дорожня міліція, а хоч і бандити. І мимохіть зізнався він, що коли нервує, то, трапляється, починає гучно співати, щоб заспокоїтись. Я ледь не кинулась йому в обійми – адже сама я співаю, навіть коли не нервую. Але спинило мене те, що Михайло сказав, понизивши голос, що коли боїться, то марить матом. Стримано, проте багаторівнево.

– А тут священик сів, – з прикрістю додав він до своїх зізнань.

Я озирнулася на священика, котрий через свою присутність позбавив Михайла свободи слова, і прошепотіла водієві: мовляв, давай, матюкайся зараз, батюшка задрімав.

– А матушка? – по-шпигунськи поцікавився Михайло, не повертаючи голови.

Я знову озирнулась. Батюшка, рум’яний та круглий, як булка з родзинками, великою копицею з’їхав зі спинки і спав, а матушка, виснажена, суха, долонькою відганяла від обличчя батюшки останнього осіннього комара, котрий ширяв над апетитним носом. До речі, цей комар потім усю дорогу нами харчувався. І ніхто його спіймати так і не зміг.

У мікроавтобус сіла пишна красуня в блискучій кофті, з численними торбинками та вузликами і мініатюрним хлопчиком років трьох. Вони були такі несхожі, мати й син, що подумалось: це саме той випадок, про який писав Михайло Свєтлов, що за відсутності королів маленьких принців народжує простий народ. Таким він був ніжним, тепличним і гарним, цей хлопчик Іллюша, тендітний, мов стеблинка. І така промениста була в нього посмішка, така чиста і довірлива, що я просто розтанула від блаженства і подякувала долі за те, що завжди все плутаю. Бо спізнитися на потяг варто було б лише заради осяйного личка цього янгола.

Щойно автобус рушив, Іллюша затишно згорнувся в обіймах своєї великої мами і засопів безтурботно та солодко, як ведмежа в барлозі. Мати Ведмедиця нависла над ним велетенськими плечима і створила для Іллюші теплий дах.

Ще в автобусі з нами додому поїхали хлопець і дівчина – солодка парочка, ймовірно студенти, зодягнуті в джинсу, шкіру та метал, дві жваві молодиці з торбами та дядько з кримінальним виглядом.

Я так втомилася за день, так перенаситилася красою Софіївського парку, що задрімала на плечі надійного свого чоловіка Аркадія Кузьмича. А потім виявилося, коли я прокинулась, що ми вже дві години блукаємо Уманню і ніяк не можемо виїхати з міста. Водій