read-books.club » Сучасна проза » Маринчина лялька 📚 - Українською

Читати книгу - "Маринчина лялька"

142
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Маринчина лялька" автора Зінаїда Валентинівна Луценко. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 14 15 16 ... 79
Перейти на сторінку:
було тоді в селі купити дріжджі, як не на базарі в спекулянтів?

Як я йшла на базар, Мирося просилася й собі. Та куди мені її було ще брати? Шлях же довгий – десять кілометрів!

От я тільки вийду за ворота, а Мирося – в плач. То Іван її й надурить:

– А ти вилазь на припічок, – каже, – і гукай голосно до мами в комин.

– Хіба вона почує?

– Почує! Правда!

І Мирося йому вірить. Я вже далеко, а вона вилазить на ослінчик, згинається, засовує голову у ще не вичахлий жаркий комин і кричить:

– Мамо-о-о-о! Ма-а-а-мо-о-о-о! – І думає, що я почую.

6

У п’ять років наша Мирося вже рахувалася за дорослу!

Вони удвох із Антосею доглядали телят.

Кожна гляділа своє. Поки корови в череді, треба було шукати телятам їсти. А що їли коров’ячі діти? Траву…

Як Отче наш, щоранку брали дівчата по мішку і йшли кожна на свій город, вишукували там поміж гарбузами бур’яни – щирицю, берізку і мишівку. Бур’янів наривали і складали на купки, порізну, а сходилися все рівно на межі.

– Завдай мені на плечі, – показує Антося на свій мішок, повний-повний бур’яну.

– Згинайся! – Мирося тужиться, вона ставала червона, як буряк, а таки підсаджувала клумак поверх Антосі.

І от Антося, поволі й з натугою переставляючи ноги, вже чвалає межею вгору.

– А в мене все рівно більше! – кричить у спину їй Мирося і лягає на межу. Вона сама собі не здужає мішок завдати, а хоче ж першою прибігти від Антосі. То, лежачи, підсовується усім тілом під мішок, тоді, звиваючись, немов мала гадючка, викочує його собі на вутлі плечі. Мирося аж крекче, а таки спинається під вагою, впирається маленькими рученятами об сухий чорнозем, рачки встає, і так, зігнула удвоє, пробує бігти вгору.

Біжить… Миросю носить збоку вбік. «Хоч би не впасти!» – думає Мирося і таки обганяє Антосю, уже аж на самім вершечку горбка.

– А я все рівно буду перша! – кричить Антося й вганяється у своє подвір’я. Мирося, мокра від поту, падає коло жолоба. Теля, прив’язане посеред подвір’я, радісно мукає і тягнеться губами до трави.

Мирося плаче…


До череди вона ще не дорослá, але влітку вже пасе вівці. Один день пасуть Іван із Василем, а на другий день – Мирося із Антосею.

Зимою вівці живуть із нами в хаті.

Здається, в тому році у Різдві окотилися аж три овечки – і ягнятка, немов маленькі діти, стрибають по кімнаті. І мої діти теж між ними!

– Як же весело і гарно у нашій хаті!!! – кричить Мирося.

Та тільки весна зазеленіє першим рястом – і діти, і ягнятка уже й у глинищі, по берегах!

– А смачне ж яке молоко овече! – п’є і нахвалює Мирося. – Таке солодке й тепле!

Вона коли вкрадеться та й видоїть сама, і нап’ється свіжого – відбирає у ягняток.

Вівці йдуть увечері додому чередою. Мирося сидить на горбочку і чекає. А вони бігають, граються – як діти.


У мене і корова була, бо як же без корови? Тільки ж вона одна, а дітей багато.

Я, як видою Квасолю, наллю молока у велику миску, поставлю на столі, та й роздаю кожній дитині по кусню хліба. А сама стаю поряд.

– Он, вмочайте! – даю команду їсти.

І вони вмочають, наввипередки. Діти мої їдять, а я тільки мовчки дивлюсь, як вони, немов ті голодні цуценята, зібралися у коло і хлепчуть тепле молоко.

Ця миска у мене залишилася одна після війни, на все – і на борщ, і на кашу, й на лемішку. Зате ж на кожного було по дерев’яній ложці! Мені, бува, аж серце стискувалося, як діти посідають за порожній стіл та й стукотять ложками, ждуть вечері.

Хіба як у неділю варила я вареники – отоді й наставало у нашій хаті свято!

Ще не кидаю в окріп варити – а Іван вже порахує.

– Кожному по три вареники! – прикаже. І сидить, слідкує.

А вареники я робила великі, коли поваряться, виходили сірі, череваті. Як поспливають у окропі, викину їх у миску, вони неначе поросята, там лежать, парують. А до тих вареників уже очі горять, руки тягнуться, із губів капле слина.

– Ану мені хай спробує візьме хто зайвий!!! –

1 ... 14 15 16 ... 79
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маринчина лялька», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Маринчина лялька"