Читати книгу - "Маринчина лялька"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
От коні зникли за горою… Мирося біжить щодуху, не спинилась.
Біжить Мирося боса, в одній сорочці, вітер її ледь-ледь наздоганяє. Вже заїхали аж за другий горбок, а далі – тільки чисте поле. Мирося залишилася на леваді. Було видко, що не здогнати їй воза, і нізащо! Але вона не повернулась.
Вже й поле…
Біжить Мирося швидше, швидше! З одного боку до неї хилять великі голови соняшники, з іншого – тремтять листям молоді осики, виїдає очі збита з високої трави роса.
Ось, нарешті! Мирося бачить, як двоє лошат поспішають за підводою, гарненько вже відстали, та поспішають, бо там упряжена їхня мати! Мирося рівняється із кінськими дітьми. Біжить з лошатами навипередки і плаче.
– Чуєш? Неначе хтось кричить? – дивуюся я. Але з-за дерев мені нічого не видно, бо дорога вкотре повернула за гору.
– Та то лошата граються, – каже Яків. – Хто це може там кричати? Ще ж дуже рано.
Проїхали ми ще добрих півдороги.
– Та ні, наче хтось кричить, ану хай станемо? – таки щось тривожно мені на серці.
– Тпр-р-р-у! – спиняє коней Яків.
І тут я озираюся, аж дорогою біжить моя Мирося! Вже й голосу її не чути, дитина тільки сопе від натуги, мов міх, і червона-червона, уся в росі.
Я мерщій зістрибнула з воза, вхопила безтямну Миросю собі на руки!..
– А нещастя якесь! Та ти ж уся мокра! – мотаю дочку в стару рядюжку і аж плачу.
А соняшники стоять… Вони такі високі, вищі від голови!
Так мовчки ми і приїхали в Дубину, загрузили повну підводу осоки.
А назад – сидить Мирося на возі зверху, поряд із дядьком Яковом і з мамою.
– А я на возі їду-у-у-у-у!!! – гукає вона в поле.
Тією осокою ми палили в хаті піч, застеляли нею долівку, клали у кутку – замість постелі, а ще – корові давали їсти і підстеляли вівцям.
Для корови я жала у березі лепеху – і теж сушила її на зиму. Це таки була важка чоловіча робота. Але де мені було взяти чоловіка…
І от, обідня пора, спека-спека! А ми удвох із Ганьою (це вже як підросла), за гарної погоди – косимо берег. Лепеха на сонечку жовтіє, тільки ходи й перевертай, щоб сохла. А під ногами багно, бо ж це левада! Як йдеш, усе під тобою ходором ходить, земля вгинається й ворушиться, аж чвакає вода. Це місце дуже небезпечне і всі знають, що на дні – невідомі й бездонні вири. І щоб не провалитися й не потонути, Ганя ще й ріже молодесенькі вільхи, щільно укладає їх рядочками по купинках та й ступає по тій стежці. А ноги все одно трусяться: мені дуже страшно. Бо не одна людина на цьому місці втопилася, як пішла на дно – то й немає сліду.
І от скошена лепеха сохне. Як вже готова, ми з Ганею складаємо її в копиці.
У інших копиці ті додому батьки привозять, чоловіки. Але у нас немає чоловіка й батька. То ми нав’язуємо лепеху у в’язки, кидаємо собі на плечі й так і несемо на собі аж до самого двору. Часом я нездужаю – була худа, маленька, та й вік уже такий… То через раз сяду під вербою і чекаю Ганю. А вона все носить.
Як проти сонця, то я долоню прикладу дашком – Ганя йде, а із далеку здається, що то величезний сніп сам собою суне – берегом, по дорозі, з гори й під гору.
То мені, бува, так стане шкода своєї дочки!.. І йду я тоді когось просити. Ходжу попід хатами і канючу, благаю чужих чоловіків – але ніхто не хоче ті копиці везти. А як який господар і зглянеться наді мною, бідною вдовою, та й привезе, то скаже відробляти. І я відробляю: жну людям очерет або роблю сніпки – вшивати хату. А ще просять окремо за підвіз пляшку горілки…
А як в селі без горілки?
Ніхто й не схоче слухати.
А купити – нема грошей.
То я, на свій страх, жену те прокляте пійло сама.
Як жену? Спочатку накладаю повен баняк білих цукрових буряків – і ставлю в піч – тушити. Аж як буряки пустять юшку, кидаю туди трохи дріжджів. Їх продають у сусідньому селі на базарі спекулянти, ходять по базарі і зазирають кожному в очі:
– Дріжджі! Дріжджі! Кому треба дріжджі?! – аж шарпають за рукави.
Але тільки де з’явиться міліціонер – спекулянти вмить щезали, бо боялися: якщо продавець дріжджами не встигав втікати, його хапали за руки і забирали із собою. Якщо спекулянт не відкуповувався горілкою, то все одно йому давали штрафу – здирали гроші. І покупець теж міг за те постраждати! І я боялась… Але де ще можна
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маринчина лялька», після закриття браузера.