Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

— Та чого ж, є земля, хутір цілий. Тільки все одно я ніхто, бо хохол. Будь-який москаль на мене зверхньо дивиться, і депутатом парламенту я не стану, бо і парламенту в нас немає путнього, тільки заведуть, а узурпатор Микола його розпустить.

— Так, брате, важко вам, українцям, під москалями.

— Важко, — кивнув я.

— За що ж ви тоді гинете тут? За що кров свою проливаєте? Виходить, за кривдників своїх?

— Виходить, що так. Бо навчили нас не любити цісаря, сказали, що ворог він, а ми, дурні, і повірили.

Ото поговорили ми, частина солдатів пішла в окопи чергувати, частина повернулася грітися. Повечеряли і мене пригостили. Їжа у цісарській армії значно краща, ніж у російській. Нас то сухарями червивими годували, то супчиком простим, то кулешею рідкою, а тут суп наваристий, пюре картопляне з гуляшем, галет досхочу! На таких харчах і воювати можна, а не жевріти в окопах, як ми робили. Поїли хлопці, почали скаржитися, що нових книг немає, бо сніг дороги завалив.

— А для чого вам книжки? Хочете, я історію вам розповім, — запропонував я, щоб хоч якось віддячити за вечерю.

— О, розкажи. — Сіли навколо мене і почали слухати. Розповів я їм історію одну, другу, третю, сміються вони, радіють, коли питають мене:

— Слухай, а звідки ти, простий солдат, стільки історій знаєш?

Соромно мені було брехати їм, таким гостинним хлопцям, то й зізнався, що я той самий Іван Карпович Підіпригора, книжки якого вони всі перечитали. Хлопці не повірили спочатку. Показали портрет у книжці.

— Ось Іван Карпович, а ти не схожий! — аж кричали мені.

— То портрет не схожий. Навмисно, щоб злочинці мене не пізнавали. Бо як же працювати, коли мене всі зватимуть? — сказав я. Не повірили. — Добре, хлопці, я вам іще кілька історій розповім, може, тоді переконаю.

Почав розповідати. Сидять, то зачаровані, то регочуть. Потім підхопився один.

— Вірю! Іван Карпович це! Іван Карпович! — заволав.

І всі хором:

— Іван Карпович! Іван Карпович! Рідний!

Звідкілясь дістали настоянок міцних — і давай пригощати. Потім в окопах дізналися про мене, сходитися почали, набилося людей у бліндаж, що й не продихнути! Всі такі мені раді, виявляється, що всі книжки мої читали і добре знали. Вимагали нових історій, то розповідав аж до ранку, поки не охрип.

— Все, хлопці, вибачте, не можу говорити, везіть мене до штабу, — сказав їм.

— Е ні, Іване Карповичу, як же такий скарб — і до штабу? У нас поживіть, потіште оповідками! — сказали мені.

І наступні три дні жив я у бліндажі. Приходили на мене подивитися аж із сусідніх полків. І солдати, і офіцери, всі українською балакають. У нас іще солдат може, та й то так, щоб ніхто з начальства не почув, а вже офіцер ніколи рідною мовою не забалакає, хоч він із Полтавщини, Волині чи Поділля. А тут балакали, книжки мої приносили для автографів. Як кіт у маслі прожив я на цісарському пайку, поки довідалися про мене в штабі полку, наказали привезти. Убрали мене, шинель дали нову, чоботи, шапку, так, як руський цар ніколи б не одягнув. Приїхав я до штабу, мене провели до командира полку, який мені руку потиснув! Ну хіба могло бути, щоб у російській армій командир полку простому солдату, хохлу, руку потиснув! Та ніколи! А тут потиснув, посадив за стіл, пригостив кавою.

— Іване Карповичу, для мене велика честь говорити з вами. Я хоч українською не володію, але читав ваші пригоди в перекладах німецькою і захоплююся вашим умінням, — сказав мені полковник красивою німецькою мовою, яка так відрізнялася від гавкучої вимови москалів. Перекладав мені молодий український кадет. — Дозвольте, я не використовуватиму грубого слова «полон», а скажу так, що ви у нас у гостях. Буду радий, якщо ви погодитеся пообідати зі мною і з офіцерами мого штабу.

— А чи не буде у вас неприємностей, що обідатимете з полоненим? — спитав я.

— У нас у цісарській армії довіряють офіцерам, на відміну від армії російської, де всюди бачать зраду та підступ. Ми ж цивілізовані європейські люди, а не якісь варвари зі Сходу. То не хвилюйтеся.

Відвезли мене до ресторану, розташованого в маленькому карпатському містечку, посадили за стіл. Господи, а там самих виделок три штуки, ложок купа, ножів, тарелів та мисок! Аж зніяковів я, але знаку не подав, вирішив дивитися, як інші роблять. Яку виделку всі беруть, таку і я. Що інші їдять, те і я. Командир полку тост сказав німецькою, мені переклали, я у відповідь тост сказав, подякував за шляхетність у веденні війни. Добре пообідали, з вином, потім мене відвели в кімнату, де можна було відпочити, і попередили, що вночі я відбуду до Відня, бо є наказ мене туди доставити.

Дивно, але в поїздці супроводжував мене лише перекладач, той самий кадет. Жодної охорони, ось так мені довіряли, і знову стало мені сумно, бо в Російській імперії не мав я такої довіри і поваги, як тут. Поки їхали, кадет розповідав мені про життя в Австро-Угорщині. Сам він був зі Львова, там у нього залишилися рідні, й він за них дуже хвилювався, бо ходили чутки, що