Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

Потім відчув, що щось тепле до губ піднесли.

— Пий, брате, пий, тобі пити зараз треба, — прошепотів чийсь голос, людини, що тримала кружку в мене біля губ.

Я сьорбнув, це була хороша, міцна кава, до якої я звик на своєму хуторі, а зараз забув, коли куштував, бо в армії нас поїли в кращому випадку поганим чорним чаєм, часто без цукру, а то і просто ледь теплою водою. Тут же була справжня кава, та ще й з цукром, вершками і якимось лікером. Господи, напій богів! Я жадібно ковтав каву і насолоджувався нею. Потім озирнувся. Побачив, що лежу у якійсь землянці, а наді мною стоять хлопці в цісарських шинелях.

Через каву я подумав, що потрапив уже до раю, але, побачивши шинелі цісарських військ, зрозумів, що попав у полон. І здивувався, що замість того, щоб знущатися і лаяти, як робили руські, коли інколи якимось дивом брали у полон цісарських солдатів, ці славні хлопці поїли мене, свого ворога, кавою, та ще такою смачною. До того ж говорили хлопці українською, від чого було мені радісно, бо ж у нас у роті говорити треба було тільки чужою мені російською мовою. Хоч роту було набрано на Полтавщині, де багато хто тієї російської і не чув, але не смій і слова сказати мовою батьків і дідів, бо одразу отримаєш стягнення, а то і потрапиш до рук військової контррозвідки.

— Брате, лягай поближче до пічки. Рану ми тобі перев’язали, несерйозна вона, але змерз ти дуже. Тобі відігрітися треба. А завтра поведемо тебе у штаб, — сказали мені й провели до зручних дерев’яних нар біля пічки.

Взагалі побут воїнів цісарської армії дуже відрізнявся від старцювання російських солдатів. Якщо в нас були порвані тоненькі шинелі та чоботи з картонними підошвами, якщо ми ночували у сяк-так вибитих у мерзлоті землянках, ночували на голій землі, притискаючись тілами один до одного, щоб хоч трохи зігрітися, то цісарські солдати були добре одягнені, мали всю екіпіровку, а їхні бліндажі виглядали зручнішими і чистішими, ніж хати російських селян. Тут було тепло, горіла гасова лампа, дехто з солдатів читав, а деякі в хвилину перепочинку грали у шахи. Прості солдати грали у шахи! Цього й уявити не можна в російській армії, де розумовий рівень солдатів такий, що не всі можуть засвоїти і доміно, а шахи там неприступні навіть більшості офіцерів, що свідчить про значну інтелектуальну деградацію російської імператорської армії, яка поки ще встояла і не здалася цивілізованим супротивникам лише завдяки своїм звірячим, варварським інстинктам азіатських убивць. Про те, що руський солдат книжок не читає, я й не казатиму, бо там і офіцери не читають, хіба якісь сороміцькі твори, а частіше просто розглядають порнографічні картки, після чого віддаються гріху біблійного Онана, а то, й узагалі схиляють до мужолозтва солдатів, що цілком відповідає диким східним традиціям Московії.

Серед книжок, які читали солдати, я з великим здивуванням помітив «Пригоди Великого українця, або Іван Карпович Підіпригора бореться з вовкулаками». Від самої назви все в мене стиснулося, бо ж за таке могли і розстріляти за рішенням військового трибуналу! Це ж треба — «Великий українець»! Та більшої крамоли і вигадати було важко! Мені хотілося схопити ту книжку і кинути її в пічку, але тут я згадав, що я у полоні й боятися російської контррозвідки мені не потрібно.

— Слухай, а що це ти читаєш? — спитав я солдата, який тримав книжку.

— О, це пригоди славетного українського сищика Івана Карповича Підіпригори! Ти мусив би чути про такого, він і в підмосковській Україні відомий.

— Та чув, звісно. Але от ніколи не бачив його книжок українською.

— Звісно, що не бачив, бо у вас Романови заборонили українську мову і книговидання. Сам Іван Карпович пише українською, але мусить усе перекладати, інакше не дозволять йому друкувати свої пригоди. Це в Росії так, а у нас, у матінці Австро-Угорщині, зовсім інакше. У нас українська мова дозволена, і книжок нею виходить багацько. Ось і оповідки про пригоди Івана Карповича теж вийшли. Не спотворені російською, а оригінальні. Хочеш, почитаю тобі?

— Якщо можна, — попросив я.

Почав мені читати, а я сам аж дивувався. Бо так шляхетно все написано! Воно ж вважають, що українська мова — груба, тільки для селян, нічого делікатного чи цікавого нею не скажеш. А тут мої пригоди українською, а звучать іще краще, ніж російською! Ну хіба не диво! Послухав я, подякував.

— Оце у полон потрапив, до ворога наче, а так добре мені ще на фронті не було. І кавою напоїли, і ковдру дали, і біля пічки поклали. А російський же солдат мерзне та голодує! — поскаржився я.

— Бо ми ж цивілізована армія, цісарська! То у нас усе культурно. І ми нашим братам-українцям за лінією фронту кажемо, що нехай здаються, тим врятуються і від кулі, і від голоду, і від холоду, бо ж бачимо ми, як поводяться ваші російські командири, не жаліють, не бережуть, наче з чужою худобою!

— Ой не кажіть, хлопці, ой не кажіть, — зітхнув я і засумував від того, що тут ось так по-людськи, а в імперії Романових українців і людьми не вважають.

— А ти сам звідки будеш? — спитали мене.

— Та з Полтавщини.

— Багатий край?

— Та як сказати. Земля в нас родюча, дуже, але ж обсіли нас руські пани та підпанки, чиновники різні, кров п’ють, жили тягнуть, їхня вся земля, а ти там чужий, тільки працюй.

— Е