Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

напрочуд акуратні ряди кіс на тім’ї, на облавку олондрійського судна, що прямує в місто Бейн! Вона завовтузилася, бо під пахвою тримала бавовняну постілку, і це ускладнювало піднімання сходами. Перш ніж я встиг запропонувати допомогу, жінка проштовхнула постілку на палубу, а слідом і сама вилізла, мружачись на світло.

І відразу ж опустилася на коліна, тривожно вдивляючись у палубний отвір, звідки щойно з’явилася.

— Джіссі, — кликала вона. — Тримайся його. Тримайся за нього, Джіссі.

В її вимові я вловив акцент південного Тінімавета, нечіткі приголосні, інтонація бідняків.

Поволі, потроху знизу показалася постать якогось старого, що ніс на спині дівчинку. Голова дівчинки погойдувалася; її сухе волосся звисало двома рудими потоками; її босі ноги метлялися мовчазними дзвонами. Вона чіплялася за шию старого із впертістю знемоги, поки він, погойдуючись, перетинав палубні дошки у напрямку тіні під тентом.

Кілька морців одволіклися від своїх занять, аби повитріщатися на дивне тріо. Один з них присвиснув. «Брей!» — кинув він. Руда.

Я трохи відвернувся од цієї сцени і знову відкрив свою Лірику, роблячи вигляд, що зібрався читати, а жінка тим часом відтягла постілку в тінь і розгорнула її. Дівчинка, хоч яка тендітна, добряче натомивши руки іншим немов велика риба, сіла на постілку, кінець якої загорнули, аби підняти їй голову. Її тонкий голосок перетнув палубу і досяг моїх вух:

— Тут вітряно. Але пташок зовсім нема.

— Для птахів ми занадто далеко від землі, моя люба, — сказала старша жінка.

— Я це знаю, — відповіла дівчинка презирливим тоном. Її супутниця змовчала; старий, слуга або підупалий дядько, поплентався до сходів.

Не знаючи ані своєї, ані їхньої долі, я відчував тільки жалість до них, змішану із захопленням — прецінь дівчинка страждала на те, що зветься киїтна. Неприродний колір волосся, просто-таки вогненний на фоні її темної шкіри, додавав мені певності щодо її хвороби, хоча я ніколи не спостерігав таких запущених стадій. Вона була киїтна: мала той повільний, жорстокий, невиліковний синдром виснаження, той спадковий ґандж, який, як кажуть, вражає родини отруйників, про який на островах говорять зі страхом як про «те, що руйнує волосся», або через химерний колір, який він дає, як про «шкурку орангутанга». Не так давно — у часи мого діда — сім'ї жертв киїтни разом зі всією їхньою худобою і землею підлягали ритуальному спаленню, і навіть зараз в горах і диких місцях островів можна було знайти цілі сім'ї, які живуть на вигнанні та в злиднях, захищаючи своїх хворих. Одного разу, коли я ще був дитиною, в полудень, коли челядь спала, до брами нашого дому прийшов дивний чоловік і бив у браму палицею; він був дуже брудний, у лахмітті і просмерділий страхом, і коли я вийшов до нього, він заговорив рипучим голосом, що видобувався з кудлатої бороди:

— Винеси мені води, і я молитимусь за тебе.

Я обернувся й побіг назад, у дім, а оскільки був надто наляканий, аби повернутися до прохача самому, то розбудив маму і сказав їй, що якийсь чоловік знадвору просить води.

— Хто там? — сонно спитала вона. — Що тобі треба?

Я був малим і, не вміючи назвати свій страх, сказав:

— Там чоловік-бабуїн.

Мама засміялася, підвелася, скуйовдила мені волосся і назвала соньком, а тоді пішла до збірника і наповнила глиняний глечик водою для незнайомця. Я тримався за її спідниці, і так мені було затишно від її запаху темних кімнат і сну, від її волосся, що припечаталося подушкою до щоки, від її ніжного голосу, коли вона дражнила мене. Поруч з нею я почувався сміливішим, але потривало це недовго, бо, вийшовши з патіо, вона стрепенулася, охнула й стала проворно цілувати кінчики своїх пальців, мало не перекинувши глечик з водою. Чоловік вчепився за брамний стовп, дивлячись на нас з відчайдушною зухвалістю. Його посмішка була сливе гримасою, в ній чаїлася якась жахлива іронія.

— Доброго дня тобі, сестро! — озвався він. — Цією водою ти здобудеш собі молитви тих, хто вмирає.

Мама стиснула глечик і засичала до мене:

— Стій тут! Не ворушись!

Потім глибоко вдихнула, підійшла до чоловіка, передала йому глечик, обернулася на п'ятах, не зронивши ані слова, і поспішила в дім, прихопивши й мене.

— От бачиш! — крикнув я, радий з того, що мій страх знайшов підтвердження у її страхові: — Я ж казав тобі, що це був чоловік-бабуїн! Він смердить, і в нього зубиська.

Але мама сказала сумно, вдивляючись через кам'яну арку:

— Ні, то був не бабуїн… То був один з людей киїтна, які живуть на Слимаковій Горі.

Думка про те, що якісь люди живуть на Слимаковій Горі, де земля дихала сірчистими випарами і навіть роса була отруйною, вразила і налякала мене. Як вони жили там? Що вони їли? Яку воду вони пили? Але мама сказала, що думати про це — на біду. Пізніше знайшли порожній глечик — він стояв під брамою; мама наказала слугам розбити його на дрібні шматочки і закопати в саду на задньому дворі. А кілька днів по тому ми почули, що загін чоловіків з Тіома, озброєний смолоскипами і списами, прогнав людей киїтна геть:

— Серед них була мала дитина, — шепотілися жінки на фруктовому ринку. — В неї було руде волосся, вони роздивилися його при світлі смолоскипів — таке руде, як оцей кокосовий горіх!

Тоді я сподівався, що зможу колись побачити дитину киїтна. І ось тепер спостерігав цю дівчинку, яка нерухомо лежала в тіні під тентом і займала так мало місця, що здавалася безтілесною, якоюсь грою світла, що мерехтить під тріпотливим укриттям, наче тінь, що її відкидає вогонь.

Вона була не настільки юною, як я думав спочатку. Вона