Читати книгу - "Єлюди. Теплі історії з Майдану"

16 сiчня 2014

У цю тривожну ніч дуже хочеться якось усіх підбадьорити. Згадати яскраві моменти нашого Євромайдану. Наприклад, концерт «Океану Ельзи» 14 грудня. Про нього розповідає Павло Гудімов, засновник арт-центру «Я Галерея», музикант, гітарист.

Після того як екс-директора групи Юрія Болотова затримали на Банковій, Гудімову зателефонував Святослав Вакарчук. «Славік мені передзвонив і сказав: «Ти знаєш, що сталося?» Я кажу: «Знаю. Що робитимемо?» – згадує Павло. Тоді йшлося не про концерт, а лише про те, що треба не просто підтримувати людей, а брати активну участь в акціях протесту.

Другий раз Гудімов і Вакарчук зустрілись у ніч штурму з 10 на 11 грудня на Майдані. «Я не міг повірити, що таке відбувається», – говорить Павло. Був там до ранку. І вже там музиканти, які колись виступали разом, а потім пішли різними стежками, обговорили, що має відбутися концерт. Не просто концерт, а концерт першого складу, як колись. Провели дві репетиції, згадали старий матеріал. Вони не грали разом дев’ять років. З деякими музикантами давно не зустрічалися. Юрія Хусточку Гудімов останній раз бачив два роки тому.

14 грудня відбувся концерт. Таке враження, що пальці грали самі по собі, було дуже легко. Вони нічого не забули, каже гітарист.

Поки люди не ввімкнули ліхтарики, учасники першого складу «Океан Ельзи» не бачили, що площа заповнена вщент. У той вечір на Майдан прийшло близько 200 тисяч людей. «Ми зрозуміли, що заповнені всі вулиці, всі схили. Це так прошибає! Коли потім це дивишся по Інтернету, прошибає ще більше», – згадує Павло.

Про Євромайдан Гудімов і сьогодні говорить тепло й щиро. «Якщо казати про найстійкіших, низький їм уклін. Люди не просто тусуються, вони готові до провокацій, нападів і захисту», – каже засновник «Я Галереї», стоячи у приміщенні арт-центру. Сьогодні там відбулося відкриття нового культурного проекту. Дізнавшись про можливий розгін, на який очікують увечері, Гудімов запевнив: «Якщо треба, після вернісажу, підемо на Майдан».

***

Рідні сестри Катерина й Тетяна Коберник. Тетяну (на фото зліва стоїть) викликали до суду. 29 грудня її машина нібито не зупинилася на сигнал даїшника, коли вона їхала на «Межигір’я». Насправді ситуація виглядає так: Тетяна Коберник – власник авто, але машиною вже 1,5 роки користується її сестра Катерина. До «Межигір’я» їздила саме вона з друзями, цього не приховує й зізнається. Тетяна ж була у цей час на Майдані, з батьками, знайомими й донькою Каті. Катя каже, що по дорозі до «Межигір’я» не було даїшників, ніхто не робив сигналів зупинитись. Одне авто ДАІ стояло на в’їзді у Нові Петрівці – і все. Усю відповідальність за той день Катя бере на себе.

Броварський суд давно не бачив такого аншлагу. Сестер на засідання суду прийшли підтримати восьмеро чоловік. Науковець Станіслав Галак, справу якого розглядали перед цим, був сам. Суд вирішив позбавити його прав на три місяці за участь у пробігу до резиденції. Так само, як і багатьох інших водіїв, які їздили у гості до президента. Тому приходьте на судові засідання й підтримуйте своїх друзів!

А тепер про дівчат. Таня – працівник великої міжнародної компанії. Катя – журналіст. До 15 листопада працювала заступником головного редактора Forbes. Звільнилася через зміну редакційної політики.

Тані права залишили.

***

Від цієї історії у мене дві емоції: сльози й гордість. Олег, 17 років, Миколаїв Львівської області. Студент 3-го курсу коледжу №28 у Львові. Навчається на кухаря-кондитера. Приїхав 1 грудня. І від того часу ще жодного разу не їздив додому. Олег розповідає, що, коли побачив, як б’ють студентів, особливо дівчат, у нього всередині все перевернулося. «Я сказав мамі: «Я не можу, я мушу їхати», – каже Олег. Батьки спочатку не хотіли його відпускати, а потім змирилися. Тепер навіть пишаються, що хлопець представляє всю родину на Євромайдані. Олега підтримують друзі, батьки, брат, бабуся й дідусь, вчителі. Але завтра батьків викликають до директора училища. Він припускає, що його відрахують, та не збирається повертатися. «Нехай виганяють, мені все одно. Я не повернуся. Буду тут до перемоги», – каже Олег і вже прогнозує, що, можливо, літом йому доведеться поступати до іншого училища.

Хлопець чергує вдень і вночі. Поки світить сонце – на кухні, вночі – у охороні. Спить 2-3 години максимум. Запитала, навіщо такі жертви. Багато ж людей навколо, треба відпочивати. «У мене таке відчуття, що я мушу це робити», – пояснює він.

Кілька днів тому з ним ледве не трапилася трагедія. Олег розповідає, що кілька діб мало спав, а тут заснув, як мала дитина. Його ковдра з’їхала й стала тліти біля бойлера, що обігріває намет. Ще б трохи – і хлопець задихнувся би від диму. Пам’ятає лише, як хлопці витягнули його за комір з намету. Закінчилось усе добре, Олега врятували.

Із собою з дому він взяв усього двоє штанів, одні вже зіпсував, куртку – теж. Цю вибрав у речах, які приносять у Будинок профспілок. Кросівки зносив. У Олега – 45-й