Читати книгу - "Конрад, або Дитина з бляшанки"

— І він мав слушність, — мовила пані Бартолотті.

— А я ж до певної міри й сам надзвичайна обставина, — повів далі Конрад, — бо з'явився на світ не так, як більшість дітей. Тому, певне, в моєму випадку надзвичайні заходи виправдані.

— Авжеж, — погодилась пані Бартолотті, відчиняючи браму. — Авжеж. Тільки я ось що тобі скажу, Конраде. Не сердься, але мені здається, що ти повинен зробити ще один надзвичайний захід — розмовляти в директора не так по-дорослому.

— А я хіба розмовляю по-дорослому? А як треба розмовляти по-дитячому?

— Я й сама не знаю, бо майже не спілкувалася з семирічними дітьми, — промурмотіла пані Бартолотті, підіймаючись сходами на другий поверх. — Та мені здається, що семирічні діти говорять простіше, вони ще не знають стільки слів, як ти.

— Яких слів?

Пані Бартолотті не встигла відповісти, бо вони вже стояли перед дверима з табличкою "ДИРЕКТОР".

А біля дверей на них чекав аптекар Егон у чорному костюмі, в чорній краватці і з чорною течкою під пахвою.

— Егоне, Егончику, а ти чого тут? — вигукнула пані Бартолотті.

— Цить! — спробував утихомирити її пан Егон і пошепки пояснив: — Зрештою, я ж батько. Часом би виникли якісь труднощі, я буду вам потрібен. Повинен же я вас боронити!

Пані Бартолотті зітхнула так голосно, що він знов цитьнув на неї.

— Егоне, прошу тебе, йди додому або до аптеки, — просичала вона. — Іди куди завгодно, але йди!

— І не подумаю, — просичав у відповідь пан Егон. — Я батько й залишуся тут.

І він постукав у двері.

— Прошу! — почувся зсередини жіночий голос.

Пан Егон відчинив двері й зайшов до кабінету директорки. Конрад і пані Бартолотті рушили за ним. Конрад ухопився за її руку.

— Ви до мене? — запитала досить стара й досить огрядна жінка.

Вона не сиділа за столом, а стояла перед ними, тримаючи в руках купу зошитів.

— Ми хотіли б записати до школи свого сина, — відповів пан Егон.

Досить стара й досить огрядна жінка поклала зошити на стіл.

— Записати? Тепер? Як це? До першого класу? Треба було записувати на початку року. Тепер діти вже вчаться! А крім того, за хвилину восьма. Моя колега, пані Штайнц, захворіла, і я повинна замінити її в третьому "А" класі, зараз буде дзвінок!

— Він іде не в перший клас, а в другий, — пояснив пан Егон.

— У третій! — вигукнула пані Бартолотті, благально дивлячись на аптекаря. — У третій! До другого він уже ходив. — Вона глянула на аптекаря ще благальніше. — В Кайре, в Кайре! В Кайре він ходив до другого класу!

Хоч пан Егон не второпав, що пані Бартолотті мала на думці, але второпав, що йому треба мовчати.

Почувся дзвінок. Пані директорка вдала, що вона просто в розпачі.

— Ну що мені з вами робити? — мовила вона. — Третього "А" самого не можна залишати надовго, бо то жахливий клас. Я мушу йти на урок!

Пані Бартолотті зауважила, що записати хлопця до третього класу — не така забарна справа. Пані директорка сказала, що треба заповнити безліч бланків, а проте сіла до столу й попросила в пані Бартолотті папери, медичну довідку, метрику й свідоцтво за попередній клас. Пан Егон заворожено дивився на свідоцтво "німецької школи в Кайре". Пані директорка теж заворожено дивилася на нього. Вона дуже зраділа, що матиме такого доброго учня і з такої далекої школи, тому заявила:

— Справді, це не така забарна справа. Бо ви маєте з собою всі необхідні папери. А то було б багато мороки.

Потім пані директорка повела Конрада до третього "А", навіть позичила йому зошита, кулькову ручку й олівця, бо Конрад не мав нічого.

Пані Бартолотті й пан Егон дивилися вслід Конрадові, поки він підіймався з директоркою на третій поверх. У пані Бартолотті, яка боялася, що хлопця не так легко буде записати до школи, полегшало на серці. Але пан Егон тихенько постогнував. У нього болів великий палець на лівій нозі, бо пані Бартолотті в кабінеті директорки тричі наступала на нього. Наступала навмисне, тоді, коли пані директорка назвала його "шановним паном Бартолотті", а пан Егон хотів на це сказати: "Вибачте, моє прізвище не Бартолотті". Після слів: "Вибачте, моє…" — пані Бартолотті й наступила йому на палець, і пан Егон стулив рота.

— Як ти смієш відтоптувати мені пальці! Це нечуване зухвальство! — обурено сказав пан Егон, коли вони спускалися сходами.

— Шкода, що довелося відтоптувати їх, але іншої ради не було, — мовила пані Бартолотті.

Насправді, їй зовсім не було шкода. Вона б залюбки ще раз наступила на пальці панові Егону, бо вважала, що він занадто втручається в її і Конрадове життя. Пан Егон був ображений і пошкутильгав до аптеки.

"Може, він такий ображений, що сьогодні більше не з'явиться", — сердито подумала пані Бартолотті. Та вона помилилася.

Опівдні, о дванадцятій годині, пані Бартолотті прийшла до школи по Конрада.

Перед брамою стояв пан Егон. Усе ще ображений, він пояснив пані Бартолотті, що не знав, прийде вона по хлопця чи ні.

— Ти ж бо ніколи не буваєш точна, — сказав він.

Пані Бартолотті просто осатаніла. Бо вона завжди була точна. Коли йшлося про щось важливе, завжди була точна.

— Такі люди, як ти, — закричала