Читати книгу - "Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки"

Тета Уляна — приятелька Софіїної мами-небіжки, а її опікунка, недарма від малої закохувала її в Ростика — чоловікового небожа, також сироту, й, відбуваючи в Америку, де чоловіка очікував спадок від стрийка, заповіла молодим побратися. Знала, що з Софією добрий, але лінькуватий Ростик не замиршавіє, не «зійде не пси», а розкошуватиме, як голубець у сметані.

Пообіцяла: «Я буду допомагати вам, дітоньки, чим зможу», — й дотримала слова: щопівроку переказувала їм гроші, аби вони, «дорогі, найрідніші», попри Софіїну квартиру в центрі міста (спадок від мами) збудували собі «європалацик» на природі й належним чином («Софійцю, ти маєш ґуст[1], тож не озирайся на Ростика. Чини, як сама вважаєш») облаштували його.

П’ять років Софія, відмовляючи собі в усьому, копичила гроші, докладала свої, зароблені в інтернаті й репетиторством, до тетиних, а потім ще п’ять років віддала будові, де не раз утомлювалася так, що не мала сили на любощі, навіть поквапливі. Але попри це, щонеділі ходила в церкву (молитися за здоров’я тети — доброго ангела їхньої родини), а по службі писала їй довгі листи про те, що зробила за тиждень, засилала знімки вулички («Правда, чудове місце? Повітря, наче мед. До луки й гір — рукою подати. Сусіди — чемні, старенькі люди…»), будинку, кімнат (кожну стіночку, кожний кутик зазнимкувала), а також меблі, декор, щоб тета знала, на що йдуть гроші, й похвалила її.

А перед самим новосіллям почула від людей, що Ростик має коханку, яка працює на пошті, Стефку-напівсловачку, фарбовану начорно, з непристойно випнутою гузицею. Проте не впала в розпач, не опустила руки… Посадила квіти, відсвяткувала вхідчини («жінка, що має своє гніздо, може пережити й не таке»), й тепер згори сонно покліпує на вузеньку вуличку, схожу на пересохле ложе гірського струмка, з насолодою вдихає смаковите, пропахле випарами лугу, смерек, ялівців повітря і наслухає сварку «чемних» сусідів.

— Здався мені твій Зеньо, що тромбка до пєрдзеня[2]! — голосно, щоб почув усяк, хто має вуха, басує Геновефа (по вуличному — «глуха Гєня») до своєї сусідки Васильки, що закралася на її подвір’я з довгою тикою — бити за чоловіка, котрого Геновефа повсякчас заманює в свою неохайну «дзядівську» халупу й спокушає то штруделем, то драглями зі свинячих ратичок, а для його шлунку до затяжке їдло, і він уночі, замість того, щоб спати, гикає, наче дик, але їсть з рук «глухманки» все, що та йому підсовує, позаяк замолоду пропадав за нею, але вона не злакомилася на нього, бо гонорувалася, що полька. Віддалася за такого собі Ришя Пєцуха, котрого не любила й не шанувала, а коли бідачок скапав, бігцем, як жидівка, віднесла його на цвинтар і заоблизувалася на Зеня. А він, курчий син, замість того, щоб післати її, пані Пшепєрдупську, вимикувати кропиву на могилі нещасного Ришя, щодень перемовляється з нею через паркан, лагодить їй крани, підточує мотики й пригощає полуницями, яких не садив.

А небо над ними — очей не відвести! Наче якийсь маляр від Бога повитирав об його оксамитову синь усі пензлі, якими вдень розфарбовував квіти!

— Курва ти! З пелюхів курва! — дереться Василька, намагаючись утяти тикою вищу за себе суперницю, але не по чолі й не по ногах, щоб не скалічити, а по широких клубах. А та, блазенськи вигинаючись перед нею, відбивається язичком:

— Ая! «Курва» віддалася дівкою, а «правічка»[3] помаршувала до вінця з черевом!

— Зате маю діти! А тобі Бог не дав, бо курва!

— А де ті діти? Де, «чесна» жоно?

— Межи людьми! У великих містах! На посадах!

— Хідники підмітають? З-під калік ноцники виносять?

— Не чіпай дітей, холеро, бо пальну так, що мізки порснуть і жало відвалиться!

«Людоньки! — чудується Софія. — Шістдесятип’ятирічна бабця люто ревнує свого сімдесятирічного діда до його перевесниці, а мені лише тридцять, а я вже відкохала-відревнувала…»

А Зеньо — чисто опеньок: цибатий, геть лисий, спираючись на костур, дибуляє вздовж похиленого рідкозубого парканця, що межує їхні садиби, й час від часу, про людські вуха, покрикує:

— Стули писок, хор-робо! Стули, бо останні зуби вилущу!

«… й уже не хочу ні Ростика, ні когось іншого, бо чоловік — це дубовий хрест, який з року в рік важчає від жіночих сліз. А діти? Здалася їм Василька, а тим паче батько, котрий ледве ноги волочить, проте «грає кавалєра» перед сусідкою. Погавкує за парканом, а боронити «даму серця» не поспішає: боїться, що Василька в нервах відлупцює і його, як минулої сварки.

Добре, що я не змагалася за Ростика. Побачила його з коханкою і відразу розлучилася з ним — тихо, гідно… Дякуючи теті… Я гадала, що вона, почувши про зраду, почне боронити небожа, вмовляти мене, аби я будь-що рятувала сім’ю. А вона одразу стала на мій бік: «Розлучися з гультяєм! Він тебе не вартий! Але без сварки, без розголосу. Й одразу знайди собі поряднішого чоловіка!»

Добре, що Ростик пристав на моє: погодився розлучитися без суду, але прикро, що не завагався попри десять років щасливого шлюбу. А може, й не дуже щасливого, бо я повсякчас спонукувала його до роботи (на садибі завжди є до чого прикласти руки), а його тягло в ліс, на рибалку. Відтак, пішов легко, нічого не рушивши. Наче його протяг з двору вимів…

Перший місяць після розлучення я мало не здуріла від жалю й самоти. Зате тепер маю спокій. Стою на балконі, а наче пливу на човні з дня у ніч білопінним морем. Вишні цієї весни розквітли, так пишно, наче востаннє, а вже облітають, бо сонце ополудні, наче провісник кінця світу — палить цвіт, убиває зав’язь…

А ті сваряться й сваряться… Темні, глупі люди.