Читати книгу - "Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки"

«Не сердься! Можливо, я трохи згустила барви… не для того, щоб принизити тебе… лише продемонструвати, як далеко відстоїть сучасний Адам від свого праотця… еволюцію Адама, яка відбулася завдяки зусиллям двох жінок. Перша спонукувала весь час перебувати «в тонусі», а друга допомагала йому розслабитися… з одною він почував себе рабом, з іншою — царем… з однією завойовував нові Сади, з іншою плекав…

Підозрюю, що Отець, прогнавши Адама, перестав опікуватися ним — знав, що ті дві жінки, змагаючись з ним і за нього, довершать процес чоловікотворення… відшліфують як вода й абразив недорікувате першостворіння…

До чого це я веду? А до того, що Адамові, аби бути щасливим, потрібні обидві. Бо Єва без Ліліт — що юшка без солі, а Ліліт без Єви — що сіль у рані.

Лише втрьох вони…»

Не дочитавши, кинула аркуш на килим і розтоптала його, мов вужа, бо саме завдяки йому Єва спокусила Адама, котрий зовсім не змінився! Хіба що навчився прикидатися і брехати!

А ті кричали і кричали, але їй це не боліло, бо вона не мала серця. Воно зосталося там, на кухні й уже, мабуть, охолодилося…

Вийняла з шухляди пачку доларів, понесла їх у майстерню, поклала в торбинку, без поспіху переодяглася.

Під дверима тупцював ангел з вогненним мечем, але він не зупинив її, не сказав: «Єво! Поклич лікаря!» Навпаки — посторонився, щоб вона могла піти. До своїх левів, своїх тигрів, своїх грифів…

На небі займалися зорі, на вулицях — ліхтарі, але ніхто не зважав на них, крім неї, Єви, що стала вільною Ліліт і з цікавістю обзирала свою нову господу, в якій їй відтепер доведеться жити.

На вулиці радісно перегукувалися машини, перешіптувалися з вітром дерева, доцвірінькували свою денну пісню горобці, перемовлялися люди, кваплячись у свої гнізда. Все було таким чудним, свіжим, наче вперше побаченим…

А вона йшла до вокзалу…

…щоб віднині самій розкладати багаття, самій варити собі юшку і самій споживати її…

…з коханням до себе! За іншою межею!

…може, навіть у тюрмі…

…але й там люди…

А тимчасом треба від’їхати, відлетіти якнайдалі від тамтих… у свій рай на березі моря…

…вже холодного, проте…

…небаченого відтоді, як прогнали зі світу Ярчика.

Придбала квиток і пішла — вільна, спокійна, радісно всміхаючись і людям, і звірам, і потягам, і пляшці води, яку купила на пероні…

Ми живемо не в раю, а в світі, де всі якщо не брешуть, то прибріхують. Я також учинила свою правду на дрібці брехні.

Це моя горда, незалежна бабуся хлюпнула гарячий жир в обличчя жінці, котра заявилася в її дім, щоб забрати речі мого діда, на той час батька десятьох дітей. Через багато років вона випадково зустрілася з колишньою суперницею, сліпою на одне око, на базарі в Маріуполі, і я на власні очі бачила, як вони на радощах обіймалися й цілувалися.

А Євгенія? Вона пристала на пропозицію коханців. Але замешкували вони разом трохи більше року: лікарі знайшли в неї рак, але вона відмовилася від операції. Кажуть, що збудниками цього жахливого захворювання є, передовсім, негативні емоції, не висловлені, не викричані…

А щодо Адама… Я недавно зустріла його в супермаркеті. Він купував овочі й виглядав геть старим. Зі сльозою в голосі згадував дружину, скаржився на самотність. Я не стала запитувати його, де Андріяна, бо й без того було зрозуміло, що вона залишила його й зігрівається біля іншого родинного вогнища, позаяк усякому Адамові для щастя украй потрібні дві жінки.

Я почула це слово ще тоді, коли:

— на карпатських гривах маріли нафтові вежі й у сутінках на них видряпувалися маленькі зароплені чортики й, оглядаючи відтам людей, вибирали, з ким побавитися, а з кого поглузувати;

— водилися рижики — не поодиноко, а хороводами, і заманювали малих грибників у хащі (де замешкували розмаїті омани) й склеювали їм пальці, щоб ті не могли відхреститися;

— спадали в діл, наче з небес, сизорукі, сизовусті горянки в чорних хустинах, довгих чорних, роздутих вітром спідницях з великими кошами чорниць, укритих листям папороті, й, обступивши криницю, що при дорозі — стару, з чорним трухлявим дашком, жадібно пили воду, яка також здавалася чорною, й розповідали долянкам жаскі історії про топельників, повішальників, упирів з червоними зірками на чолі, похованих живцем упістів, які вночі співають у криївках, що стали їм могилами, й, звісно, про всіляких ворожбитів та отруйниць.

«Сварґа, — скрушно шелестіли вони, — сварґа», — і я гадала, що йдеться про якусь колотнечу, якусь сварку, бо в ті непевні, напівголодні роки люди не сварилися лише тоді, коли співали.

Згодом, вже дорослою, я вичитала, що Сварґа (в давньоіндійській міфології) — це бог неба й саме небо. І лише недавно, завдяки чудній жінці, немовби принесеній з потойбіччя чорними осінніми вітрами, я здогадалася, що йшлося, вочевидь, про «свасті» — один з найдавніших символів благополуччя й невпинного руху життя, званий нині свастикою.

Софія також нічого не знала про сварґу, дарма що була вчителькою історії та завучем невеселого закладу — інтернату для дітей з вадами розвитку, де сварґа хоч і крутилася, але хаотично, безглуздо — скрип уліво, скрип направо й знову наліво, наліво, а то й завмирала, коли хтось із малих пожильців відходив, так і не осягнувши абетки життя.

І тепер не знає. Стоїть на балконі свого ошатного двоповерхового євро-будинку, не сподіваючись ні приємних, ні лихих несподіванок від дня, що добігає краю, зморена (в інтернаті тиждень працювала комісія з облвно), але задоволена, бо «комісари» подзюгали лише директора — вахлакуватого, хапковитого здорованя, а її похвалили — за хорошу