Читати книгу - "Роза Вітрів"

В обідню перерву в п’ятницю ми перетнулися в курилці.

— Все в силі? — спитався він.

— Ага. О пів на шосту. Хоча... ти знаєш, там і тролейбусом недалеко, я і сама можу доїхати.— дражнила я його, серіально позираючи через оголене плече.

— Я буду о сімнадцятій п’ятнадцять. Посигналю.

Єдиною проблемою лишилося втекти з роботи на кілька годин раніше. Вдвох. І зробити це окремо. І щоб ніхто ні про що не згодався.

Коли почувся бібіп машини, я майже зібралася. Прочинила вікно, висунулася і загорланила:

— Антоне! Четвертий поверх, сходи зліва від холу, останні двері в кінці коридору справа! Підіймайся!

Антон розгублено зиркнув угору, кивнув мені й діловито попрямував у бік під’їзду.

Отже, колесо запущено. Тепер дивися правді у вічі та не кліпай.

Антона я зустріла у дверях. Притримала порохнявий коц, доки пройде всередину. Він зніяковіло ляскав себе долонями по куцих стегнах і роззирався. Антон із тих мисливців, що поводяться дуже обережно на чужій території.

— Ти тут живеш? — спитав він, прочищаючи горло.

— Еге.

— Але ж...

— Що?

— Тут неможливо жити!

— Угу. Сідай у крісло. Не бійся, воно не брудне. Просто виглядає не надто. Це крісло має дуже цікаву історію. Кажуть, воно колись ще за часів Гагаріна...— почала я тріскотіти, але відчула, що він мене не слухає.

Антон обережно присів у мій старенький маленький фотель. Його довгі занадто худі ноги з гострими коліньми ледь не вперлися у старанно виголене і побризкане пряним одеколоном підборіддя. Я відверталася, вдаючи заклопотаність, аби не бачив, як усміхаюся.

— Чекай... а ти що, нафарбована? — злегка відійшовши від загального шоку до місцевого, питається він.

— Ага. І зачіску зробила.— Так, звісно, вперше за стільки часу вклала волосся гелем й нанесла кілька шарів тиньки, добре, що художниця — можу малювати собі яке завгодно личко.— Мені ще трохи часу, я одягнуся і можемо йти.

Антон нічого не відповів, лише скривив губи. Вибивав пальцями по лискучій поверхні журнального столика щось схоже на канкан. А його чубчик конвульсивно ворушився в такт.

Я зайшла за імпровізовану ширму перевдягтися.

— А це майстерня? — чую голос Антона.

— Так! А як ти здогадався?

— А тут картин багато,— не вловив він мого сарказму. — А можна я гляну?

— Дивився що хочеш, розкажайся, там пиво в холодильнику є і сир, можеш поїсти. Я скоро.

Я зумисне довго збиралася, розтягувала час. У мене був карамельний настрій.

Антон так і зависнув, побачивши мене у сукні.

— Ти чого?

— Нічого, просто незвично.— Антон тримав у руках один з етюдів. У нього був такий вираз обличчя, ніби тільки-но прокинувся й не може зрозуміти, де він. Повільно переводив прозорий погляд з мене на полотно. Туди й назад. На мене — на полотно.— А що тут намальовано?

— Це портрет. Трохи схематичний, абстрактний. Але портрет. Доріана Сірка.

— Дивно, геть ні на що не схоже... А ти знаєш художника?

— Знаю, — киваю я. — Поїхали?

— Нарешті.

Щойно я зачинила двері майстерні, незграбно пойор-завши старезним залізним ключем, як Антон налетів із докорами.

— Ну як ти можеш тут жити?!

— Як?

— Як бомж. Немає кухні.

— Немає.

— Немає ванної кімнати.— спускаємося сходами. Мої «немає» гупають в унісон із стукотом чобіточків-мар-тинсів — єдиного мого взуття на всі сезони.

— Немає.

— Немає телевізора.

— Немає.

— Ти спиш фактично на підлозі!

— Ага,— я зумисне від нього відстаю на кілька кроків, аби припинити цю розмову.

Антон замовкає на кілька хвилин, пережовуючи обурення.

— Ти вважаєш це нормальним? — суворо питає він, відчиняючи мені дверцята недешевої машинки.

— Я нічого не вважаю, Антоне. Я просто живу! — траскаю дверцятами так сильно, ніби сідаю у старі «жигулі» чи закриваю свій холодильник «Донбас». Знаю, що Антона перетіпнуло

Мене зажди дуже тішила наша богема. Українська богема прикриває ефектними усмішками, як листям фігів і конопель, свій голий зад. Справжня українська випещена інтелектом богема сидить (і веселиться!) у глибокій дупі, куди рідко хто насмілюється зазирнути, вже мовчу про руку помочі. Ну, чи так завжди це все мені бачиться.

Я граю в цю гру — як мені здається, добре граю — я вдаю з себе