Читати книгу - "Роза Вітрів"

— Тоді давай, може, до тебе, або до мене...— зирить на мене так загадково.

— Миша твоя чекає не дочекається,— зістрибую та йду до сусіднього кабінету спати собі на оральному столі. Він великий, надійний і не має жодної кривої думки.

Свіженький-гарненький надрукований буклет накладом у п’ять тисяч примірників (це для початку) віддали на поталу Укрпошті. За певну суму ці буклети будуть вкладатися до поштових скриньок мешканців столиці разом з іншою кореспонденцією.

До Нового року ще більше місяця. На вулицях зимно й безживно. У вітринах блискуче й святково. В метро тісно й душно. В моїй (моїй!) майстерні самотньо й порожньо. Ночі холодні й страшні.

А у мене безсоння.

Я знаю, як можна це все просто вирішити — новий квиток у безвість, нова втеча. Але не хотілося навіть тікати. Це нічого не вирішує по суті, просто попускає на певний час. Плюс з’явилися ще службові зобов’язання, а це вам не байдики бити і не у стелю плювати. Я ж дорослішаю.

Тому я зумисне завалила себе проблемами, перевозила свої полотна, знаходила їх по квартирах знайомих, де лишала на певний час. Назбиралось без ліку нових. Інших. Незвичних навіть для мене.

Іноді я думала, що безтямно талановита, носила це сонячне відчуття в долонях поперед себе, оберігаючи його і радіючи. А потім зневірялася, ридала і хотіла сховатися у прохолодну темінь між подушкою і простирадлом. І тоді мене дратувало все — як їздять за вікном трамваї, як негармонійно падає світло, як криво покладено дошки на підлозі, як ковдра торкається пальців моїх ніг.

Ночами, коли спати серед цих жлобських дельфінів не вдавалося, я пробувала писати, але пензлі вилітали з рук, наче в кожного із них вселився окремий полтергейст.

Так буває періодами. Є час, коли я невтомно, нестримно пишу. А потім важкі дні, тижні, місяці, роки спустошеності й дрімоти. Я ловлю дні, миті, нанизую їх, як лелітки, на грубу мотузку свого життя. Мучусь. Чекаю. Доки знову не починаю писати.

Мені здається, що коли я пишу — то свічуся зсередини. Як закохана, як вагітна. Як ікона.

— А що ти робиш у цю п’ятницю? — спитала я у середу, бадьоро застрибнувши на робочий стіл Антона. Він із жахом вихопив з-під мого вишневого задку папірці й документи, аби їх не пожмакала і не знищила.

— У цю п’ятницю?... Чекай...— Антон гортає записник-денник. У нього є нотатник. Є візитниця. І навіть спеціальна чорнильна ручка з золотим пером. А все тому, що Антон — порядний і педантичний.

Я ліплю йому на насуплене чоло кольорові стікери й регочу. Чергова безсонна ніч, літр кави й неадекват на ранок — це вже стиль мого життя.

— Антончику, сонечко, ти мені дуже потрібен,— маркером малюю на салатовому сті-кері смайлик і прилаштовую собі до лоба. Щоб він не ображався, і не думав, що сам сидить обліплений, як придурок. Антон і собі сміється.

— Я весь твій.

— О’кей! Тоді стрічаємося о шостій! Я тобі адресу скину в sms.

Я вже тікаю з його кабінету і обертаюся на порозі:

— Не боїшся? — питаю пошепки, але він все чує. Усміхається, поправляє краватку і відказує:

— Я ніколи не боюся, бо прораховую усі можливі напрямки розвитку тієї чи іншої ситуації. Ти забуваєш, я ж — ідеальний менеджер Продюсерського центру!

От потішний. Я знову хотіла втекти, але він зробив пропозицію, від якої складно було відмовитися:

— Розо, чекай! Зажди! Давай я візьму татову машину і заберу тебе з дому, а потім разом поїдемо, куди ти задумала,— каже Антон.— Ти мені скажи, де ти живеш...

— Ой, не скажу.

— Чого? — знову його чуб від здивування швидко підскочив. Мені здавалося, що його гривка — це наче мірило сили подиву, як у тій грі — чим сильніше вдариш, тим вище скочить стрілка.

— Я тобі не скажу, Антоне, бо боюся за тебе. Бо це для тебе буде стресом, несумісним із життям,— кажу я серйозно. Але він вирішив посміятися. Я ж скористалася паузою для втечі.

— Добре, sms кину,— гукнула вже з коридору.

Кілька разів Антон вже поривався запросити мене на побачення. Але варто було уявити, що доведеться йти на серйозне доросле побачення, таке, яким воно має бути в ідеалі — з квітами, шоколадками, кіно, поцілунками і вечерею у ресторані,— то так нудно ставало, що аж сил ніяких. «А давай купимо пляшку Martini та підемо на вокзал проводжати поїзди»,— пропонувала йому натомість. Але Антон якось так безсило теліпав плечима, що мені ставало його шкода. І ми не йшли на вокзал. Взагалі нікуди не йшли.

Так було до мого нового героїчного задуму. Наступні ж дні я гралась у «таємниче рандеву», майструвала з аркушів А4 віяла, прикривалася ними, вдавала, що не знаю ніякого Антона, й ігнорувала його повідомлення в соцмережах.