Читати книгу - "Антипедагогічна поема"

Що подумав Гірой, було неясно, але він простягнув руку для знайомства:

— Юстас!

— Аврора!

Рука була тепла, суха і міцна. Така, яка й повинна бути у справжнього героя.

— Ми тут трохи похазяйнували у вас на кухні. Не заперечуєте? — спитав Гірой, і Аврора відчула в нього легенький акцент. «Прибалтієць, чи що?» — промайнуло в неї в голові.

Те, що стояло на столі, приготувала явно не Маруся.

Це була тарілка з сиром, перемішаним із посіченою зеленню: петрушкою, кінзою, кропом і базиліком, а також зі шматочками масла.

У чайнику був заварений чай, поряд стояла тарілочка з медом, який Аврора запхала колись давно в тумбочку і забула про його існування.

Компанія сіла за стіл.

— М-м! Дуже смачно! — похвалила Аврора сніданок.

— То коли чекати на нашу рятівницю — вашу тьотю Шуру з ключами? — поцікавився Гірой.

— О другій! — запевнила його Маруся.

— І що будемо до того часу робити?

— Масажик вам іше один не поміша…

— Та-ак… — без ентузіазму затягнув Гірой.

— Тілівізор подивишся або книжку почитаєш: нада трохи інтєлєкту набратися, а то одні пісталєти на умі.

Гірой задумався.

Аврора штовхнула ногою під столом Марусю: не переборщи, бо спугнеш клієнта!

Маруся слухняно замовкла.

Цієї хвилини задзвонив мобільник у Гіроя.

— Ну, шо там? Знову розбійний напад? Нехай Кунчуков цим займеться. Я тільки вчора закрив попередню справу. Дайте розслабитися!

Але, здається, на тому кінці думали інакше.

Гірой уважно слухав, а потім якось невпевнено сказав:

— Розумієте, я зараз у такому місці, тобто в такій непевній ситуації… Я тут — як би це сказати — словом, тут двері заклинило, я не можу вийти… Ні, я не вдома, я в гостях… Питаєш «у кого»? Не твоє свиняче діло!.. Ну добре, приїжджайте!

І тут Гірой назвав Аврорину адресу, причому абсолютно безпомилково, включно з поверхом і кодом дверей. Зауважив навіть, що кнопка в ліфті западає.

«Професіонал! — подумала Аврора. — Чистісінький Шерлок Холмс!».

Тим часом Гірой почав збиратися, а вже через десять хвилин у замку Аврориних вхідних дверей хтось почав колупатися. Колупання, як і треба було чекати, не допомогло. Однак ті, що були за дверима, і не думали здаватися, без будь-яких докорів сумління вибили двері, й перед шокованими Авророю і Марусею опинилися троє дядьків у чорних масках.

— Ну ні фіга собі! — обурилася Аврора.

— Вибачте. Дуже треба — поклав їй на плече теплу долоню Гірой. — Я ввечері все справлю.

Оцей доторк долоні просто затуманив Аврорину свідомість, загіпнотизував її так, що вона навіть не писнула у відповідь, про що дуже пожалкувала вже через п’ять хвилин, коли мужні хлопці в масках зникли. На місці вхідних дверей зяяла діра, а самі двері мирно відпочивали, обпершись об стіну.

— Ну, що ти скажеш на це, Марусю? — спитала Аврора.

Маруся також була шокована. Вона дивилася в діру, неначе то був тунель «на той світ».

«Ну, не й*& твою мать?» — вже вкотре за останні дні подумала Аврора.

Їй нічого не лишалось, як випити Марусиного відвару і завалитися в ліжко.

Маруся зробила те саме.

Вони солодко спали, поки хтось не подзвонив.

Аврора великим зусиллям волі змусила себе сповзти з ліжка і вийшла в коридор. Вхідні двері відчиняти не довелося. В дірі стояла незнайома жінка, шоковано споглядаючи картину «Куліковская бітва» в модерному київському варіанті.

— Добрий день! — привіталася Аврора, подумавши, що не такий уже він і добрий.

На підтвердження цієї думки вона знову розкашлялась.

— Так це правда! — тільки й змогла видушити з себе незнайомка.

— Що саме? — крізь кашель прохрипіла Аврора.

— Значить, ви дійсно його коханка…

Аврора на мить затихла. В її очах спалахнув спогад про мерседес із написом «кобель». Це що, дружина Юриного папашки? Тобто Юрина мамашка? Цього тільки їй не вистачало!

— Слухайте, люба моя, я не маю сил з вами говорити про те, чого ніколи не було і бути не могло! — почала вона й безсило впала на диван, де до речі, була дуже акуратно, можна сказати, по-військовому, складена постіль Гіроя.

— Він кашляє точнісінько як ви! — сказала незнайома жінка.

— Со вот?[2] — у відповідь Аврора промовила улюблену фразу Лариски, вчительки англійської мови на прізвисько Ларьок.

— Отже, ви хворі на один і той самий вірус!

— Ну, і?..

— Значить, у вас роман…

— Блін, ще цього мені не вистачало! Та я вашого чоловіка бачила рівно три рази в житті!

— Цього не може бути, ви працюєте в одній школі…