Читати книгу - "Україна: шляхом незалежності чи неоколонізації?"

населення (в дол. на людину на рік): Словенія — 9612, Чехія — 4365, Хорватія — 4018, Словаччина — 3260, Польща — 3060, Росія — 2331, Болгарія — 1457, Македонія — 918, Україна — 715 (дані по Боснії і Герцеговині та Югославії в довіднику ООН відсутні). Найрозвиненіша країна слов’янського світу Словенія має показник ВВП на душу населення приблизно такий, як показник найменш розвиненої Португалії (9849 дол.) і в 2,5 рази нижчий, ніж середньоєвропейський рівень у розмірі 23152 дол. Світовим лідером у 1995 році була Швейцарія, ВВП якої на душу населення становив 42719 дол. (Дані взято із статті В. Гусарова «Чи ввійдуть слов’янські країни до “третього світу”?»; “Независимая газета”, 4 серпня 2000 року).

Україна, яка посідала останнє місце за ВВП на душу населення серед слов’янських країн, перебувала на одному рівні з латиноамериканською державою Гайана (717 дол.) і південноазійською — Шрі-Ланка (720 дол.).

За класифікацією ООН, у середині 80-х років країни, які мали ВВП на душу населення менший, ніж 350 дол., з низьким рівнем освіти — близько 30 %, з незначною питомою вагою обробної промисловості в створенні ВВП — близько 10 % — належали до категорії “найменш розвинених країн” (НРК).

Нині, за визначенням Міжнародного валютного фонду, поріг доходу на душу населення для НРК перевищив 700 дол. і вже дещо вищий, ніж середньоафриканський рівень, що становив 670,7 дол.

Безумовно, освіченість населення України перевищує 30 %, і питома вага обробної промисловості у створенні ВВП переважає 10 %. Однак за головним критерієм — ВВП на душу населення — Україна в 1999 році (з ВВП на душу населення 539 дол.) перебувала на рівні найменш розвинених країн. Отже, в 1999 році матеріальне становище середньостатистичного українця було у 40 разів гірше, ніж середнього західноєвропейця.

Відкриваючи празьку сесію МВФ і СБ, яка відбувалась в умовах потужної критики політики діяльності цих організацій та серйозних сутичок демонстрантів з поліцією, президент Чехії В. Гавел заявив, що “...МВФ і СБ повинні більше робити для подолання прірви між бідними й багатими...” У відповідь директор Світового банку говорив про те, що “глобалізація неминуча, а добробуту країн, що розвиваються, і “третього світу” можна досягнути відкриттям їх “економік” в цілому та лібералізацією фінансових ринків для міжнародного капіталу”. При цьому він жодним словом не обмовився про особисту відповідальність МВФ і СБ за ту бідність, яку фактично спровокували своєю політикою ці організації в країнах Азії, Латинської Америки, в Росії й Україні. І тоді як, за даними того ж СБ, середній річний дохід у найбагатших країнах сьогодні сягнув 25480 доларів на людину, то в 20 найбідніших — лише 520 доларів, і розрив продовжує зростати. А кількість людей, які живуть за межею бідності, в республіках колишнього Радянського Союзу менш як за 10 років збільшилася з 4 млн до 120 млн.

Це свідчить про те, що Україна належить до “третього світу”. Європейський Союз, про який так довго говорять і мріють наші західні вчителі на чолі з паном Гаврилишиним, нам не світить. Нема навіть найменшого натяку перетворити ці мрії на реальність.

Правда жорстока, але настав час сказати її народові України. Сенс проведеної на території України неоліберальної революції, за вказівкою МВФ і нових західних учителів, полягає в очищенні економіки нашої країни від державного регулювання для забезпечення вільного руху міжнародного капіталу і перетворення її господарства у вільний простір для транснаціональних монополій.

2.8. Провал неоліберальних реформ

Найяскравіший приклад — Аргентина, країна, де були перевірені всі рецепти МВФ у ході реформ колишнього міністра економіки цієї країни Домінго Кавалло. Зміст реформ Кавалло полягав у відмові від державного регулювання економіки. Натомість — повна лібералізація зовнішньої торгівлі, швидка приватизація, залучення іноземних інвестицій і кредитів, різке скорочення державних витрат.

Результати цих реформ виявилися плачевними для Аргентини. Штучно створена там неоліберальна система швидко зламалася, і до кінця 1998 року зовнішній борг підскочив до 144,2 млрд дол. У 1998 році кожен новонароджений аргентинець з’явився на світ з борговим векселем на 25 тис. дол.

Невже ми хочемо такого майбутнього своїм дітям?

Реальні важелі управління економічними процесами в Аргентині перемістилися за її межі й контролюються фактично Федеральною резервною системою США. Тотальна приватизація держвласності (за суттєвого зниження реальної вартості) призвела до того, що, за даними 1999 року, транснаціональні компанії володіють 83 % акцій найбільших підприємств Аргентини.

Винятково важливим наслідком відходу держави від управління економікою стала втрата в ході реформ малих підприємств, що породило в Аргентині гострі соціальні проблеми та підірвало внутрішній потенціал накопичення й розвитку. Сприятливий з точки зору лібералів інвестиційний клімат не дав помітного приросту прямих інвестицій у реальну економіку. Інвестори віддали перевагу операціям на фінансовому ринку. Спекулятивний капітал підім’яв під себе виробничий.

Аналогічна ситуація складається в Україні. Якщо відповідно до бюджету відбудеться приватизація найбільших підприємств, зовнішній борг повинен зменшитися. Однак досвід Аргентини засвідчує, що це тимчасовий успіх. Потрібно, щоб промисловість почала працювати. Досягти цього не дасть банківська система, яка продовжує свої спекуляції й розвиватиме віртуальну, а не виробничу економіку.

Лібералізація імпорту в Аргентині призвела до краху багатьох національних підприємств, звузивши тим самим потенційну експортну базу економіки. Різко зменшилися державні витрати на оборону, охорону здоров’я, науку. Пенсійне забезпечення й охорона здоров’я віддані на відкуп приватному капіталу. Успішні наукові розробки під тиском СІЛА згорнуто, рівень витрат на науку становить 0,3 % ВВП. Величезне безробіття і друге за півріччя скорочення державних витрат (зниження зарплати 140 тис. бюджетників) і підвищення податків у середньому майже до половини зарплати, здійснені на вимогу МВФ, переповнили чашу терпіння людей. Можна впевнено сказати, що контроль МВФ та іноземного капіталу над економікою й фінансами Аргентини призвів до втрати нею політичної самостійності.

Провал неоліберальних реформ Міжнародного валютного фонду, інших фінансових інститутів та зовнішньоекономічної політики США в країнах Латинської Америки і СНД викликає критику, адже їх підступність очевидна. Особливо промовиста відвертість професора Гарвардського університету Джеффрі Сакса, авторитетного серед запеклих прибічників неолібералізму, включаючи методи “шокової терапії” в латиноамериканських