Читати книгу - "Дженні"

Я кричала до хрипоти. Підбігала до дверей. Відчайдушно намагалася їх відчинити, але там була дверна ручка замість засувки, з якою я могла би впоратися. Минув ранок, потім обід, а потім і вечір. Я не спала, і всю ніч проходила підлогою порожньої кімнати для шиття, без надії сподіваючись, що вони повернуться наступного дня.

Вранці сталося щось іще жахливіше. Вони не прийшли, але прийшли вантажники. З вікна я бачила їхній фургон перед будинком. Увесь день вони ходили туди-сюди, виносячи меблі, ящики та бочки. По обіді все було завантажено і перев’язано мотузками. Вони залізли на переднє сидіння й від’їхали. І цього вечора мені не залишили ні молока, ні води, ні їжі.

— Бідолашна Дженні! — сказав Пітер. — Ти була страшенно голодна?

— Мені боліло не в животі, Пітере, — відповіла Дженні, — боліло в серці. Від туги, відчаю й самотності я хотіла померти. Я бажала, щоб моя Бафф обійняла мене, пригорнула до себе, як вона робила це раніше, виявляючи свою любов.

А потім несподівано і з жахом я усвідомила, що зненавиділа її. Я хотіла кусати, дряпати, дерти, вбити її за те, що вона мене покинула. Так, я навчилася ненавидіти, Пітере, і це гірше, ніж хворіти, голодувати, чи помирати від спраги та болю. Ненависть замінила всю любов, яку я почувала до Бафф. У мене не залишалося надії вибратися з тієї кімнати живою, але я присяглася, якщо мені це вдасться, я ніколи не довірятиму жодній людській істоті, не полюблю її і не житиму з жодною з них.

А потім одного ранку, коли я вже була напівмертва, прийшов порятунок. Я почула, як хтось відчинив двері, почулися кроки. Я знала, що це не їхні кроки, але все-таки я сподівалася, що помилилася і вони повернулися, і була вже готова зустріти їх муркотінням і навіть застрибнути Бафф на плече, щоб показати, що я її пробачаю. О, я поклала б лапи на її обличчя і цілувала, цілувала б її, якби вона лише повернулася, якби вона не забула мене.

Пітер сказав:

— Я так хотів би, щоб вона повернулася, Дженні…

— Звісно, це була не вона, — продовжила Дженні. — Це були якісь інші люди, дві жінки: напевно, прийшли прибрати в будинку. Одна з них співчутливо зойкнула й узяла мене на руки. Але я була така слабка, змучена голодом і майже збожеволіла від туги, тож не знала, що роблю. Я вкусила її. Вона відкинула мене, і я була така налякана, що звідки й узялися сили вибігти в двері й чкурнути вниз сходами. Чи, точніше, у мене з’явилася сила спуститися вниз сходами і не зупинятися, доки я не вибігла через вхідні двері. Так почалася…

— Що? — запитав Пітер.

— Моя незалежність від людських істот, я більше ніколи не просила їхніх ласк, шипіла й гарчала щоразу, коли хтось намагався нахилитися й погладити мене чи взяти на руки, ніколи знову не ступала на поріг їхнього житла, щоб з ними жити.

Пітер хотів показати, як йому шкода, що все сталося саме так, але він не знав, що сказати, бо родина справді так безсердечно її покинула, що він відчував сором за таких людських істот. Натомість він підвівся, наблизився до неї й кілька разів лизнув у щоку.

Дженні переможно всміхнулася й трохи помуркотіла.

— Це дуже мило, — сказала вона, — але зараз мені справді подобається життя приблудної кішки. Так, це життя жорстоке, іноді мені буває нелегко, але принаймні більше ніхто мене не скривдить. Я маю на увазі всередині, там, куди ніяк не дістати і де ніколи не заживає. За останні два роки я стільки всього перебачила і перепробувала. Кілька місяців тому я знайшла це місце. Воно чудове, бо люди рідко сюди заходять. Ходімо, покажу тобі свій таємний вхід…

Вони облишили декорацію, що зображала Гайленд, проминули піраміди та Сфінкса, дах пентхаусу в Нью-Йорку, вітальню в Мейфер і замок на Рейні та вийшли у довгі, темні, затхлі коридори.

Але ще до того, як завернути за ріг тієї частини складу, де оселилася Дженні, вона зупинилася, загрозливо загарчала, і Пітер побачив, що її хвіст збільшився удвічі. Він зупинився біля неї й почув голоси, кроки, скреготіння й удари і хотів був визирнути з-за рогу, щоб подивитися, що там, коли Дженні прошепотіла:

— Пригнися, Пітере! Якщо вони нас помітять, це кінець. Це наш дім! Вони його виносять. Здається, твій приятель Наполеон повернувся по ліжко.

Пітер відчув, що може її збентежити, розповівши, що Наполеон помер більше ста років тому, та й яка різниця, ліжко, як і все інше зі складу, виносили чи на продаж, чи на якусь виставку.

— Шкода, — сказала Дженні. — Гарне було помешкання. Мені тут дуже подобалося, особливо на ліжку твого друга. Ох, ну нічого, завжди можна знайти щось інше.

— Та ми можемо затишно облаштуватися в десятках інших тутешніх сховищ, — сказав Пітер.

— Не вийде. Не тут, — рішуче сказала Дженні. — Щойно з’являються люди, це все, і якщо ти досить розумний, то підеш. Коли вантажники витягнуть ті речі на світло, вони помітять свідчення нашої присутності. Твою і мою шерсть. Рештки мишей. Потім буде буча, галас і велике полювання на нас: вони увімкнуть світло, скрізь кружлятиме пил і ходитимуть чоловіки з палицями. Ні, довірся мені, Пітере, я знаю. Щойно вони завершать, ми використаємо мій запасний вихід. Надворі ще день, і ми встигнемо знайти місце, щоб переночувати. Тримайся подалі від них, доки я не дам знати.

Пітер зробив так, як вона йому наказала, бо він дуже добре розумів, що Дженні досвідченіша і знає, про що каже.

А, крім того, через увесь той пил навколо, миття, розмови і те, що, оббігши мало не увесь Лондон, він нічого не пив, Пітер відчув жахливу спрагу, і йому раптом здалося, якщо він найближчим часом не втамує її, то загине.

— Я страшенно хочу