Читати книгу - "Таємна троянда"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Якийсь ворог Божий і ворог мого святого заступника стоїть на рівному бережку і рибалить у священних водах.
А тоді прицілився дуже повільно й обережно. Пролунав постріл, а коли розвіявся дим, мисливець побачив дідка, скуленого у траві, та довгу вервечку чапель, які з криками летіли до моря. Майкл обійшов лагуну і, наблизившись до маленького струмочка, оглянув старечу постать у побляклих, забризканих кров’ю чорно-зелених шатах старовинного крою. Похитав головою, взрівши отаке велике нечестя. Зненацька шати ворухнулися, з них вистромилась рука і простягнулась до вервиці, що висіла у Майкла на шиї, — аж довгі зморшкуваті пальці мало не торкнулися хрестика. Контрабандист відсахнувся і скрикнув:
— Чаклуне, я жодній нечестивій тварі не дам торкатися моєї святої вервиці!
І аж затремтів од відчуття, що це ж допіру уник Великої споконвічної загрози.
— Якщо ти вислухаєш мене, — пролунав слабкий, мов зітхання, голос, — то довідаєшся, що я не чаклун, і дозволиш мені перед смертю поцілувати хрест.
— Я вислухаю тебе, — відповів контрабандист, — але не дам тобі торкатися моєї святої вервиці.
А тоді, сівши на траву неподалік від умирущого, перезарядив рушницю, поклав її собі на коліна і приготувався слухати.
— Не знаю, скільки поколінь тому ми, ті, хто нині є чаплями, були вченими мужами короля Леаґайре[49], — ми не полювали, не воювали, не слухали повчань друїдів, і навіть любов наша, якщо нам взагалі випадало любити, палала недовго. Друїди та поети не раз розповідали нам про нового друїда на ім’я Патрік, і мало не всі вони лютували на нього, а дехто вважав, що його вчення — просто вчення про давніх богів, тільки що викладене через нові символи, і не один виступав за те, аби поставитись до Патріка прихильно, — але ми хіба позіхали, слухаючи їхні розповіді. Нарешті вони прийшли до нас, гукаючи, що Патрік іде до королівського палацу і почне там з ними диспут, але ми не схотіли прислухатись до жодної зі сторін, бо ж були заклопотані диспутом про чесноти довгого і короткого віршових розмірів; не збентежились ми й тоді, коли друїди та поети проминули наші двері з чарівними паличками під пахвами, прямуючи до лісу, аби заступити Патрікові дорогу; не схвилювались і тоді, коли вони повернулися серед ночі в розідраних шатах, розпачливо лементуючи, бо цокотіння наших ножів, якими ми різьбили оґамічні[50] знаки та викладали свої думки, сповнювало нас спокоєм, а диспут наш сповнював нас радощами; не стривожились ми навіть тоді, коли вранці повз нас ринули юрби народу, аби послухати, як дивний друїд проповідуватиме заповіді свого Бога. Юрби сунули й сунули, і тоді один із нас, відклавши ножа, аби позіхнути й потягтись, почув голос, що лунав удалині, і здогадався, що то друїд Патрік проповідує в королівському палаці, — але наші серця залишалися глухими, і ми різьбили й дискутували, читали й тихенько пересміювались між собою. Незабаром ми почули, як до нашої обителі наближаються кроки численних ніг, і ось у дверях стали дві високі постаті, одна — у білих шатах, друга — у багряних, неначе велика лілія і ваговитий мак, — і ми впізнали друїда Патріка та нашого короля Леаґайре. Ми відклали свої тонкі ножі й уклонились королю, але коли перестали шелестіти наші чорно-зелені шати, до нас озвався не гучний грубий голос короля Леаґайре, а дивний голос, у якому чути було такий захват, ніби промовляв він з-за парапету друїдського вогнища:
— Я, — залунав голос, — проповідував заповіді Творця у королівському палаці та від центру Землі аж до вікон Небес, де панувала цілковита тиша, тож орел ширяв у прозорому повітрі, не ворушачи крилами, і риба плавала у тьмяних водах, не ворушачи плавниками, а коноплянки, волові очка та горобці притримали в густому гіллі спів своїх тріпотливих язичків, і хмари нагадували білий мармур, а річки стали мов нерухомі свічада, і креветки в далеких морських лагунах набрались терпіння на цілу вічність, хоч це й було нелегко.
І коли він поіменно називав цих створінь, то був подібний до короля, який поіменно називає своїх підданих.
— Але ваші тонкі ножі й далі цокотіли — цок-цок! — по дубових жердинах, а що все навколо німувало, то ці звуки повергли ангелів у гнів. О ви, дрібні корінці, побиті взимку морозом, які не пробуджуються до життя, хоч літо притоптало вас незліченними своїми кроками. О люди, непричетні до любови, непричетні до пісні, непричетні до мудрости, які живуть серед тіней пам’яти там, де ангелам годі торкнутися вас стопою, коли вони линуть над вашими головами, і де демонам годі зачепити вас волоссям, коли вони линуть попід вашими ногами, — я накладаю на вас прокляття і перетворюю вас на притчу во язицех: і станете ви сірими чаплями, і стоятимете в задýмі по сірих лагунах, і, забувши пломінь зірок
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємна троянда», після закриття браузера.