Читати книгу - "Таємна троянда"

— Чи не бачили ви моєї жінки? — гукнув він, зиркнувши вгору. — Вона прала! Вона прала!

— Я його боюся, — мовив молодий солдат, — боюся, що він — один із сúдів.

— Ні, — відказав старий солдат, — він — людина, бо я помітив на його обличчі веснянки. Ми змусимо його бути нам за провідника.

І по цих словах видобув шпагу, інші зробили те саме. Вони обступили волинкаря і наставили на нього шпаги, а тоді старий солдат розказав, що вони повинні вбити двох повстанців, які їдуть шляхом поміж Бен-Балбеном і Кашел-на-Ґелом, і що він, волинкар, мусить сісти в сідло перед одним з них і бути їм за провідника, бо вони заблукали. Волинкар повернувся і показав на сусіднє дерево, і вони побачили старого білого коня, вже запряженого і під сідлом. Дідок закинув волинку собі за спину і, тримаючи в руці смолоскип, скочив на коня та й поскакав щодуху поперед них.

Ліс дедалі рідшав та рідшав, і почався похилий схил, що вів під гору. Місяць уже зайшов, і на небо вúсипали дрібні білі вогники зірок. Схил вів дедалі вище і вище, аж нарешті вершники піднялись високо над лісом і виїхали на широке верхів’я гори. Ліси розкинулися внизу на довгі милі, а ген на півдні здіймалась над палаючим містом червона заграва. Перед солдатами ж та над їхніми головами виднілись дрібні білі вогники. Раптом провідник натягнув віжки і, вказавши вільною рукою вгору, заволав:

— Погляньте, погляньте на святі свічі!

А тоді погнав коня чвалом уперед, розмахуючи навсібіч смолоскипом.

— Чуєте, як скачуть посланці? — кричав провідник. — Швидше, швидше! А то вони вислизнуть із ваших рук! — і він засміявся, буцімто від захвату погоні.

Солдатам причулось, ніби десь далеко внизу і справді тупотять копита, але схил уже ставав усе стрімкіший і стрімкіший, а їзда щомиті ставала все шаленіша. Вояки намагались натягнути віжки, але марно, бо коні наче показились. Провідник закинув віжки на спину старого білого коня і, розмахуючи руками, заспівав несамовиту ґельську пісню. Зненацька солдати побачили далеко-далеко внизу блискучу нитку річки і збагнули, що вони — на краю прірви, яка зветься нині Луґ-на-Ґелом, чи, англійською, Стрибок Чужинця. Шестеро коней стрибнули вперед — і в повітрі розляглися п’ять пронизливих криків, а за мить п’ятеро вершників важко гупнулись разом з кіньми на зелені схили біля підніжжя скель.

Тут, поблизу Мису Мерця в Россах, де, мов очима, дивиться на море двома ілюмінаторами покинута стернова рубка, стояла в минулому столітті[45] мазанка. Було то не лише житло, а й спостережний пункт, бо жив там такий собі старий Майкл Бруен, свого часу — контрабандист, ще й батько та дід контрабандистів, і коли наставала ніч і з Рафлі[46] через затоку пробиралась висока шхуна, то його діло було вивішувати в південному вікні ліхтар із роговими шибками, аби новини дійшли до острова Доррен, а звідти, через світло ще одного ліхтаря, — до села Росси. Поза цими світляними посланнями господар мазанки мало спілкувався з людьми, бо ж був дуже старий і думав лише про спасіння власної душі, — клякаючи перед іспанським, вирізьбленим із дуба розп’яттям, яке висіло біля його коминка, або згинаючись у три погибелі над вервицею з камінчиків, яку йому привезли з вантажем шовків та мережив із Франції. Якось уночі він уже не першу годину вдивлявся у море, бо віяв добрий ходовий вітер, a La Mere de Misericorde[47] неабияк запізнювалась, і він уже думав улягтись на своє солом’яне ложе, бо на сході вже розвиднилось, а за білого дня шхуна ледве чи насмілиться обійти Рафлі й кинути якір, аж тут побачив, як з острова Доррен до зарослих очеретом лагун, що розкинулися за так званим Другим Россом, повільно летить довга вервечка чапель. Майкл Бруен ніколи раніше не бачив, щоб чаплі летіли над морем, бо це берегові птахи; і почасти тому, що це видовище розвіяло його дрімоту, а ще більше тому, що в його буфеті через довгу затримку шхуни було порожнісінько, він зняв зі стіни свою іржаву мисливську рушницю, цівка якої підв’язана була мотузкою, й подався за чаплями до лагун.

Коли він підійшов так близько, що почув зітхання очерету на крайній лагуні, у світі вже сіріло, тож високі очерети, тихі води, примарні хмари, ріденька мла, що стелилась між дюн, — усе здавалось ніби вирізьбленим із величезної перлини. Невдовзі він наздогнав чапель, — а була їх сила-силенна, і стояли вони серед мілководдя, підібгавши ногу, — присів навпочіпки у прибережному очереті, перевірив капсуль рушниці й, схилившись над вервицею, швидко пробубонів:

— Заступнику мій Патріку, даруй мені підстрелити чаплю, — на пирозі з м’ясом я протягну ще днів зо чотири, бо з мене вже не такий їдець, як замолоду. Якщо даси мені не схибити, я проказуватиму тобі молитву над вервицею щоночі, поки не з’їм пиріг.

Тоді він ліг на землю і, поклавши дробовика на великий камінь, націлився на чаплю, яка стояла в шовковистих травах на бережку струмка, що впадав у лагуну, бо ж боявся замочити ноги й підхопити ревматизм, а це було б неминуче, якби він підстрелив одну з тих чапель, які стояли у воді. Але коли він прицілився, чапля зникла, а замість неї,