Читати книгу - "Сказання про дітей Гуріна"

Так розпочалося для Туріна гостювання в Доріаті. Його охоронці, Ґетрон і Ґрітнір, певний час трималися поруч нього, хоч і прагнули знову повернутися до їхньої володарки в Дор-ломін. Але старість і хворість не дозволили Ґрітнірові здійснити бажане, тож він зоставався біля Туріна до самої своєї смерті. Тим часом Ґетрон рушив у путь, і Тінґол вислав із ним провідників і охоронців, котрі мали передати Морвен його послання. Урешті-решт, гурт подорожніх дістався дому Гуріна, і коли Морвен довідалася, що Туріна з почестями прийняли в чертогах Тінґола, то горе її бодай трохи просвітліло. Крім того, ельфи принесли їй багаті дарунки та настанову від Меліан — повертатися з посланцями Тінґола в Доріат. Бо Меліан була мудра і завбачлива, тож сподівалася відвернути лихо, яке замислив Морґот. Але Морвен не захотіла покидати рідного дому, адже серце її не змінилось і не зменшилася гординя; та й Ніенор була ще немовлям. Отож, вона відпустила ельфів Доріату з подякою та віддала їм у дарунок останній шматочок золота, щоби приховати свою бідність, а ще попросила повернути Тінґолові Шолом Гадора. Щодо Туріна, то він із нетерпінням очікував повернення вісників Тінґола. Коли ж ті прийшли без Морвен, хлопчик помчав у ліс і розридався, бо знав про настанову Меліан і сподівався, що мати зважить на неї. Отак Турін страждав удруге. А Меліан. слухаючи, що відповіла Морвен, страшенно жалкувала. Вона-бо розуміла наміри володарки Дор-ломіну, але також розуміла і те, що завбаченої долі вже ледве чи вдасться уникнути.

Шолом Гадора вручили Тінґолові. А був той шолом зі сірої сталі, прикрашений золотом і вигравіюваними рунами перемоги. У ньому жила сила, що оберігала кожного носія від ран і смерті, бо, вдаряючись об чарівну сталь, будь-який меч розбивався на друзки, а стріла — відскакувала вбік. Цей шолом виготовив Телхар, коваль із Ноґрода, чиї витвори славились у цілому світі. Шолом мав забороло (подібне до тих, які гноми-ковалі використовували для захисту очей), і через це обличчя його носія сповнювало переляком спостерігачів, а само було добре захищене від вогню та дротиків. Гребінь шолома вінчало позолочене зображення дракона Ґлаурунґа, бо цю частину обладунку виготовили невдовзі після першої появи Ґлаурунґа з-за брам Морґота. Гадор, а за ним і Ґалдор надягали шолом щоразу, коли виступали на війну. У воїнів Гітлуму підносилися серця, щойно він здіймався над головами в розпалі битви, і звитяжці гукали: «Більше вартує Дракон Дор-ломіну, ніж золотий черв Анґбанда!» А от Гуріна шолом гнітив, тому він надягав його нечасто, пояснюючи це так: «Радше я зустрічатиму недруга обличчям до обличчя». Утім, син Ґалдора теж вважав Дракона Півночі однією з найвеличніших родинних реліквій свого дому.

На ту пору в Тінґола у Менеґроті були просторі арсенали, вщерть заповнені розмаїтою зброєю: металевими кольчугами, що нагадували риб'ячу луску та сяяли, неначе вода в місячному світлі; мечами та сокирами; щитами та шоломами, які виготовив сам Телхар, або навіть його вчитель, старий Ґаміл Зірак, або навіть і хтось зі ще вправніших ельфійських майстрів. Деякі з цих речей Король отримав як дар із Валінору, і виготовив їх у власній майстерні Феанор, який за всі часи існування світу не мав рівних у зброярстві. Проте Тінґол тримав Шолом Гадора так, ніби його власні запаси були суцільним дріб'язком, і свою поштивість висловив, сказавши:

— Цей шолом носили горді голови, голови отців Гуріна.

Тоді його мовби осяяло, і він прикликав Туріна, і сказав йому, що Морвен прислала синові могутню річ, родинну реліквію його батьків.

— Візьми ж оцю Драконову Голову Півночі, — сказав він, — і коли прийде час, носи її з гідністю.

Одначе Турін був надто юний, аби підняти шолом, а сердечні муки завадили йому належно пошанувати цей дар.

Розділ V

Гурін у Доріаті

У дитячі роки, які Турін провів у Доріаті, його пильнувала Меліан, хоча бачив він її зрідка. Себто жила в лісі діва на ймення Неллас, яка, за наказом Королеви, ходила назирці за хлопчиною, коли той блукав у пущі, й часто-густо зустрічалася з ним, нібито випадково. При цьому вони гралися разом чи гуляли, тримаючись за руки, бо Турін швидко підростав, а вона виглядала, як його перевесниця, й у серці залишилася такою самою все її ельфійське життя. Від Неллас Турін чимало дізнався про шляхи та живину Доріату і навчився розмовляти старішою, поважнішою та багатшою на прекрасні слова синдарською мовою — так, як зазвичай говорили у стародавньому королівстві. Тож на якусь коротку часину дух його просвітлів, але потім знову затьмарився, і дружба та проминула, мовби розквіт весни. Адже Неллас не приходила до Менеґрота, неохоча гуляти попід камінними дахами. Тому, вступивши в пору зрілості й зосередившись на діяннях людей, Турін бачив її чимраз рідше. Одначе лісова діва продовжувала пильнувати його, хоча тепер затаїлася.

Дев'ять років прожив Турін у чертогах Менеґрота. Серце його та думки постійно линули до рідних, й уряди-годи він одержував звісточки про них, собі на втіху. Бо щойно випадала нагода, Тінґол відряджав посланців до Морвен, і вона переказувала синові вітання. Так Турін довідався, що материне становище трохи покращало і що сестра Ніенор зростає красунею, цвітом сірої Півночі. Турін теж міцнів тілом, аж поки дорівнявся найрославішим серед людей, значно перевищивши ельфів Доріату. А сила його та відчайдушність уславилися по цілому володінні Тінґола. У ті роки син Гуріна здобув чимало знань, уважно дослухаючись до історій прадавніх днів і до оповідей про визначні діяння минувшини, і став глибокодумним та ощадливим у мовленні. Белеґ Міцнолукий часто приходив по нього до Менеґрота, потім забирав кудись далеко-далеко і навчав розуміти ліс, стріляти з лука та (це хлопцеві подобалося найбільше) вправлятися з мечем. А от до ремесел Турін виявився менш удатним, бо повільно опановував власну силу й іноді нетерплячим ударом псував зроблене. Загалом, виглядало так, ніби фортуна була до нього не вельми прихильна, позаяк задумане часто вдавалося кепсько, а бажане діставалось іншому. Навіть дружба давалася Турінові нелегко: він був невеселий, рідко сміявся, гейби тінь нависла над його юністю. А втім, ті, хто добре знав сина Гуріна, любили та поважали його, і вони вшановували його як вихованця Короля.

Та був один доріатець, котрий заздрив Турінові в усьому. І що ближчала зрілість одного, то примножувалася заздрість іншого. Звали його Саерос. Пиха змушувала Саероса ставитися