Читати книгу - "Quo vadis"

– Зачекай, Хасто, в атрії, поки заручницю буде тобі видано.

Після чого він пішов до зали, де Помпонія Грецина, Лігія та маленький Авл очікували його в тривозі та страху.

– Нікому не загрожує ні смерть, ні заслання на далекі острови, – сказав Авл, – і все-таки посланець імператора – вісник горя. Йдеться про тебе, Лігіє.

– Про Лігію? – зі здивуванням вигукнула Помпонія.

– Так, про неї, – відповів Авл і, звертаючись до дівчини, продовжував: – Ти, Лігіє, виховувалась у нас у домі як рідне наше дитя, і ми з Помпонією обоє любимо тебе як дочку, котру твій народ дав Риму, й опікування над тобою покладено на імператора. Тому імператор забирає тебе з нашого дому.

Полководець говорив спокійно, та якимось дивним, незвичайним голосом. Лігія слухала його слова, розгублено кліпаючи очима, ніби не розуміючи, про що йдеться; Помпонія зблідла; в дверях, які вели із зали в коридор, знову почали з'являтися схвильовані обличчя рабинь.

– Волю імператора має бути виконано, – мовив Авл.

– О Авле! – вигукнула Помпонія, обома руками пригортаючи до себе дівчину, мовби намагаючись захистити її. – Ліпше б вона померла!

А Лігія, припавши до її грудей, повторювала: «Матусю!

Матусю!» – не в змозі серед ридань вимовити будь-що інше.

На обличчі Авла знову з'явився вираз гніву та скорботи.

– Якби я був сам на світі, – похмуро промовив він, – я не віддав би її живою, й родичі наші могли б уже сьогодні принести за нас жертви Юпітеру Визволителю. Та я не маю права губити тебе й нашого хлопчика, котрий, можливо, доживе до щасливіших часів. Сьогодні ж піду до імператора й буду його благати, щоб він скасував наказ. Чи вислухає він мене, не знаю. А поки що, Лігіє, будь здорова й пам'ятай, що і я, і Помпонія завжди благословляли той день, коли ти сіла біля нашого вогнища.

Промовивши це, він поклав руку на голову дівчини, намагаючись зберегти спокій, але, коли Лігія повернула до нього залите слізьми обличчя, а потім, схопивши його руку, почала цілувати її, старий сказав голосом, у котрому чулося тремтіння глибокого батьківського горя:

– Прощавай, радосте наша, світло очей наших!

І він поспішив назад до атрію, щоб не дозволити хвилюванню, що негідне римлянина й воєначальника, оволодіти його душею.

Тим часом Помпонія повела Лігію до опочивальні, кубікулу, й заходилась її заспокоювати, втішати, підбадьорювати, промовляючи слова, що звучали дивно в цьому домі, де тут же, в сусідній світлиці, ще розташовувалися ларарій[133] і вогнище, на котрому Авл Плавтій, дотримуючись стародавнього звичаю, приносив жертви домашнім богам. Так, настав час випробувань. Вергіній колись протнув груди власній доньці, щоб урятувати її від Аппія; ще раніше Лукреція добровільно заплатила життям за свою ганьбу[134]. «Але ми з тобою, Лігіє, знаємо, чому не маємо права накласти на себе руки!» Не маємо права! Одначе закон, якому обидві вони скоряються, закон більш великий, більш святий, дозволяє все-таки захищатися від зла та ганьби, хоча б і довелося заради цього перетерпіти муки, навіть розпрощатись із життям. Хто виходить чистим із оселі пороку, того заслуга є ціннішою. Такою оселею є земля наша, але, на щастя, життя – це всього лише мить, а воскресіння чекає нас на тому світі, де панує вже не Нерон, а Милосердя, – там замість горя буде радість, замість сліз – веселощі.

Потім Помпонія заговорила про себе. Так, вона спокійна, однак і в її грудях чимало пекучих ран. Ось і з очей її Авла ще не спала пелена, ще не пролився на нього промінь світла. Й сина вона не владна виховувати в істині. Й коли вона подумає, що так може тривати до кінця її днів і що може настати мить розлуки з ними, стократно страшніша, непоправніша, ніж оця тимчасова розлука, про котру обидві вони тепер бідкаються, – їй і уявити несила, як зможе вона без них бути щасливою навіть на небесах. О, багато ночей проплакала вона, багато ночей провела у молитвах про милість і поміч. Але горе своє вона ввіряє Господу – й чекає, вірить, сподівається. А тепер, коли її спіткав новий удар, коли наказ недолюдка віднімає в неї дорогу істоту, ту, котру Авл назвав світлом очей своїх, вона однаково покладає надію, бо вірить, що є сила могутніша від влади Неронової – є милосердя, котре сильніше від його злоби.

І вона ще міцніше пригорнула до грудей голівку дівчини. Трохи згодом Лігія схилилася до неї на коліна і, сховавши лице у складках її пеплуму[135], довго мовчала, але, коли нарешті випросталась, обличчя її було вже більш спокійним.

– Мені жаль тебе, матінко, жаль батька та брата, але я знаю, що опір безглуздий і тільки погубив би вас усіх. Зате я обіцяю тобі, що слів твоїх я в домі імператора не забуду ніколи.

Вона ще раз обвила руками шию Помпонії і, коли обидві вони вийшли до екусу, почала прощатися з маленьким Плавтієм, зі старим греком, який був їхнім учителем, зі своєю служницею, що колись няньчила її, та з усіма рабами.

Один із них, високий, широкоплечий лігієць на ймення Урс, якого колись разом із матір'ю Лігії та з нею самою було відправлено до табору римлян, упав до її ніг, а потім опустився навколішки перед Помпонією.

– О володарко! – сказав він. – Дозволь мені піти з моєю господинею, щоб служити їй і охороняти її в палаці імператора.

– Ти слуга не наш, а Лігії, – заперечила Помпонія Грецина. – Та навряд чи тебе допустять у палац. І яким чином зумієш ти її оберігати?

– Не знаю, володарко, знаю тільки, що в моїх руках залізо кришиться, мов дерево…

Авл Плавтій, який увійшов у цю хвилину, дізнавшись, про що йдеться, не тільки не заперечував бажання Урса, а заявив, що навіть не має права його затримувати. Адже вони віддають Лігію як заручницю, котру вимагає до себе імператор, а тому зобов'язані відправити і її почет, який разом з нею перейде під його опіку. Й він пошепки сказав Помпонії, що під виглядом почту може дати Лігії стільки рабинь, скільки вона, Помпонія, вважатиме доречним, – центуріон не має права відмовитися взяти їх.

Для Лігії це було деякою розрадою, і Помпонія теж була рада, що зможе оточити вихованку прислугою на свій вибір. Окрім Урса, вона призначила їй стареньку покоївку, двох кіпрських дівчат, майстерних причісувальниць, і двох германок для