Читати книгу - "Діти капітана Гранта"

Паганель нарікав на те, що йому не довелося побачити жодного патагонця; його це сердило, а супутників тішило.

– Патагонія без патагонців – це не Патагонія, – роздратовано товкмачив вчений.

– Потерпіть, шановний мій географе, скоро ми побачимо патагонців, – утішав його Гленарван.

– Я не певен у цьому.

– Але ж вони існують, – зауважила леді Гелена.

– Дуже сумніваюся, шановна, оскільки не бачу жодного.

– Та ж назва «патагонці» іспанською означає «довгоногі», і дали її не уявним створінням.

– О! Назва нічого не означає! – вигукнув Паганель, котрий дуже любив сперечатися і завжди вперто стояв на своєму. – Крім того, взагалі невідомо, як їх називають.

– Невже! – вигукнув Гленарван. – А ви знали про це, майоре?

– Ні, – відповів Мак-Наббс, – і я не заплатив би жодного шотландського фунта стерлінгів за те, щоб дізнатися.

– Однак вам доведеться про це дізнатися, байдужа ви людино! – вигукнув Паганель. – Магеллан назвав тубільців «патагонцями», це правильно, та вогнеземельці називають їх «тіременеї», чилійці – «каукалу», колоністи Кармена – «теуельче», арауканці – «вільче». У Бугенвіля вони відомі під ім’ям «чайхі», а самі себе вони величають загальним ім’ям «іпокен». Так от, я вас і запитую, як їх слід називати і чи може взагалі існувати на світі такий народ, який має стільки імен?

– Оце так доказ! – вигукнула Гелена.

– Цей доказ припустимий, – сказав Гленарван, – але, сподіваюся, наш друг Паганель визнає: якщо існує сумнів щодо назви патагонців, то щодо їхнього зросту всі однакової думки?

– Ніколи не погоджуся з цією жахливою безглуздістю! – вигукнув Паганель.

– Вони високі на зріст, – наполягав Гленарван.

– Не знаю.

– Вони невисокі? – запитала леді Гелена.

– І цього ніхто не може стверджувати.

– Ну тоді середнього зросту? – промовив Мак-Наббс, аби всіх примирити.

– Не знаю.

– Ну це вже надто! – вигукнув Гленарван. – Мандрівники, які їх бачили…

– Мандрівники, які їх бачили, – перебив його Паганель, – суперечать один одному. Магеллан стверджував, ніби його голова ледве досягала їм до поясу…

– Ну ось бачите!

– Так, але Дрейк стверджує, що англійці вищі за найвищого патагонця.

– Щодо англійців, то я маю великі сумніви, – презирливо зауважив майор. – Ось якби він порівняв їх із шотландцями!

– Кевендіш стверджує, що патагонці кремезні й високі – продовжував Паганель. – Гокінс стверджує, ніби вони велетні, Лемер і Схоутен повідомляють, що вони мають зріст 11 футів.

– Чудово! Свідчення цих людей заслуговує на довіру, – зауважив Гленарван.

– Так, але на таку ж довіру заслуговують Вуд, Нарборо і Фолькнер, а за їхніми словами, патагонці – люди середнього зросту. Щоправда, Байрон, Ла Жіроде, Бугенвіль, Веллс і Картерс доводять, що зріст патагонців у середньому дорівнює шести футам шести дюймам, тоді як пан д’Орбіньї, учений, котрий ліпше за всіх знає цю країну, стверджує, що їхній середній зріст сягає п’яти футів чотирьох дюймів.

– Але де ж тоді істина серед усіх цих розбіжностей? – запитала леді Гелена.

– Істина полягає в тому, – відповів Паганель, – що у патагонців ноги короткі, а тулуб довгий. Жартома можна висловитися так: ці люди мають зріст шість футів, коли сидять, і п’ять – коли стоять.

– Браво ученому! – вигукнув Гленарван. – Правильно сказано!

– Лише в тому разі, якщо патагонці взагалі існують, – продовжував Паганель. – А зараз, друзі мої, скажу вам на завершення, що Магелланова протока прекрасна і без патагонців.

У цей час яхта оминала півострів Брансвік, просуваючись між двома мальовничими берегами. Серед дерев промайнули чилійський прапор і дзвіниця церкви.

Тепер протока звивалася серед величних гранітних масивів. Підніжжя гір ховалися в гущавині величезних лісів, а їх вершини, вкриті шапкою вічних снігів, були оповиті пеленою хмар. На південному заході на 6 500 футів здіймалася вершина гори Тарн.

Після тривалих сутінків настала ніч. Денне світло непомітно згасало, на землю лягли м’які тіні. Небо вкрилося яскравими зірками, і сузір’я Південного Хреста вказувало мореплавцям шлях на Південний полюс. Цей морок осявали зорі, що замінювали в цих краях маяки цивілізованих країн, а тому яхта сміливо продовжувала шлях, не кидаючи якоря у жодній зі зручних для стоянки бухт, якими рясніє навколишнє узбережжя.

Часто яхтові реї торкалися гілок південних буків, що схилялися до хвиль, нерідко гвинт скаламучував води у гирлах великих річок, полохаючи диких гусей, гаршнепів, чирків і все пернате царство цих болотистих місцин. Незабаром показалися руїни та обвали, яким ніч надавала величного вигляду, – то були сумні решки колись покинутої колонії, чия доля назавжди спростовує уявлення про те, що місцевість тут родюча, а ліси багаті дичиною. «Дункан» проходив повз порт Голоду.

Тут у 1581 році поселилися чотириста іспанських емігрантів на чолі із Сарм’єнто – засновником міста Сан-Феліпе. Частина поселенців загинула від лютих морозів, голод добив тих, кого пощадила зима, і корсар Кевендіш, який у 1587 році відвідав колонію, застав останнього з чотирьохсот нещасних емігрантів, що помирав од голоду на руїнах міста. Сан-Феліпе проіснувало лише шість років, але, здавалося, що вже прожило шість сторіч.

Яхта пропливала вздовж відлюдних берегів. Удосвіта вона проходила вузькою протокою перешийка, по берегах якого тулилися буки, ясені й берези. Було видно високі гори, оповиті щільною дикою терниною, а над ними здіймався Баклендський обеліск.

Мандрівники оминули гирло бухти Сан-Ніколас, яку Бугенвіль назвав колись бухтою Французів. Поодаль пустували тюлені й величезні кити. Ці океанічні гіганти викидали потужні водограї, які було видно на відстані чотирьох миль. Нарешті «Дункан» обігнув мис Фроуерд, покритий останніми снігами. Над південним берегом протоки, на Вогняній Землі, здіймалася гора Сарм’єнто – гігантське нагромадження скель, розпанахане грядою хмар, які утворюють щось на зразок повітряного архіпелагу.

Саме мисом Фроуерд закінчується Американський материк, бо мис Горн – це всього лишень кам’янистий острів, загублений серед океану під 56° південної широти.

Між півостровом Брансвік і островом Десоласьйон протока звужується ще більше. Цей довгий острів розпластався серед безлічі дрібних острівців, немов величезний кит, що завалився на берег, усіяний валунами. До чого ж відрізняється цей покраяний на шматки кордон Америки від чітких контурів Африки, Австралії та Індії! Яка космічна катастрофа так розтрощила цей величезний мис, що став вододілом між двома океанами?

Замість родючих берегів там простягнулися оголені пустельні узгір’я, порізані безліччю вузьких проходів заплутаного лабіринту.

«Дункан», не сповільнюючи ходу, безпомилково пропливав вигадливими звивинами, змішуючи клуби диму з клоччям пошматованого кручами туману. Не зупиняючись, яхта минула декілька іспанських факторій, що влаштувалися на цих відлюдних берегах. Поблизу мису Тамар протока знову розширюється. «Дункан», додавши пари, обігнув круті береги островів Нарборо і став наближатися до південного узбережжя. Нарешті через тридцять шість годин після входу в протоку здаля показалася скеля мису Пілар, що здіймалася над островом Десоласьйон.