Читати книгу - "Діти капітана Гранта"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Я готовий повірити вам, вельмишановний Паганелю, – відгукнувся Гленарван. – Проте мене дивує, і я прошу вас пояснити мені, які мореплавці приписали Колумбові честь відкриття Америки?
– Його наступники: Охеда, який супроводжував його в подорожах, Вінсенте Пінсон, Веспуччі, Мендоса, Бастідас, Кабрал, Соліс, Бальбоа. Усі вони пройшли вздовж східних берегів Америки, позначаючи на мапі кордони; триста шістдесят років тому їх несла на південь та ж бистрина, що нині несе і нас. Уявіть собі, друзі мої: ми перетнули екватор саме в тому місці, де перетнув його Пінсон останнього року XV століття, а зараз ми наближаємося до 8° південної широти, під яким Пінсон пристав колись до берегів Бразилії. Роком пізніше португалець Кабрал спустився ще південніше, до порту Сегуро. Потім мореплавець Веспуччі під час своєї третьої експедиції, 1502 року, просунувся ще південніше. 1508 року Вінсенте Пінсон і Соліс об’єдналися для спільного дослідження американських берегів, а 1514 року Соліс відкрив гирло річки Ла-Плата, де був розтерзаний тубільцями, і честь першим обігнути новий материк випала на долю Магеллана. Великий мореплавець у 1519 році проплив із п’ятьма суднами вздовж берегів Патагонії, відкрив порт Десеадо, порт Сан-Хуліан, де надовго затримався, під 52° широти відкрив протоку Онз-Міль В’єрж (Одинадцять Тисяч Наречених), яку згодом назвали на його честь, і 28 листопада 1520 року вийшов у Тихий океан. О! Що мав відчувати Магеллан, як калатало його серце, коли на горизонті він побачив невідоме море, що виблискувало у променях сонця!
– Як би мені хотілося бути на його місці! – вигукнув Роберт, якого надихнули слова географа.
– І мені, мій хлопчику, і я не пропустив би такої нагоди, якби народився триста років тому.
– Тоді сумно було б нам, пане Паганель, – зауважила леді Гелена, – бо зараз ви не сиділи б із нами на палубі «Дункана» і ми не почули б цих чудових історій.
– Не я, то хтось інший розповів би вам про це, шановна, і додав би, що західний берег Америки дослідили брати Пісарро. Ці мужні шукачі пригод були засновниками міст Куско, Кіто, Ліма, Сантьяґо, Вільярріка, Вальпараїсо і Консепсьйон, куди прямує «Дункан». З відкриттями братів Пісарро збіглися в часі відкриття Магеллана, і на превелике задоволення вчених Старого Світу контури американських берегів було нанесено на мапу.
– А я прагнув би ще нових відкриттів, – заявив Роберт.
– А навіщо? – запитала Мері, дивлячись на юного брата, захопленого розповіддю Паганеля.
– А й справді, мій хлопчику, навіщо? – з підбадьорливою усмішкою запитав лорд Гленарван.
– Бо мені цікаво дізнатися, що там, за Магеллановою протокою.
– Браво, друже мій! – вигукнув Паганель. – І я спробував би дізнатися, чи простягається материк до Південного полюса, чи там відкрите море, як припускав ваш співвітчизник Дрейк. Не сумніваюся, що якби Роберт Грант і Жак Паганель жили у XVII столітті, то вони вирушили б услід за двома вельми допитливими голландцями, Схоутеном і Лемером, аби відгадати цю географічну загадку.
– Це були вчені? – запитала леді Гелена.
– Ні, просто відважні купці, яких мало цікавив науковий бік відкриттів. У ту пору існувала голландська Ост-Індська компанія, якій належало виняткове право провозити товари через Магелланову протоку. А оскільки у той час крім цієї протоки іншого шляху до Азії не знали, то Ост-Індська компанія поводилась, як загарбниця. Кілька купців вирішили боротися з цією монополією, намагаючись відкрити іншу протоку. До таких належав Ісаак Лемер, людина розумна й освічена. Він спорядив за свій кошт експедицію, яку очолили його племінник Якоб Лемер і Схоутен, досвідчений моряк родом із Горно. Відважні мореплавці вирушили в червні 1615 року, майже через століття після Магеллана. Вони відкрили нову протоку між Штатами і Вогняною Землею та назвали її протокою Лемера, а 12 лютого 1616 року обігнули прославлений мис Горн, який має більше підстав називатися мисом Бур, аніж його побратим, мис Доброї Надії.
– Як би я хотів там побувати! – вигукнув Роберт.
– Так, ти маєш рацію, мій хлопчику, бо це справжня радість! – натхненно мовив Паганель. – Чи є більше задоволення, більша втіха за те відчуття, що охоплює мореплавця, коли він наносить на суднову мапу свої відкриття?! Він бачить нові землі, острів за островом, мис за мисом, вони немов спливають із морських надр! Спершу контури цих земель нечіткі, уривчасті, ламані. Та поступово відкриття доповнюють одне одного, лінії уточнюються, пропуски на мапах поступаються місцем штрихам, контури бухт врізаються в суходіл, миси увінчують досліджені береги, і ось, нарешті, новий материк у всій своїй красі з його озерами, річками, потоками, горами, долинами, рівнинами, селами, містами і столицями виникає на глобусі. О друзі мої! відкривати невідомі землі – значить творити, переживати хвилювання й несподіванки! Однак нині це джерело майже вичерпано: все відомо, все досліджено, всі нові береги й материки нанесені на мапу, і нам, теперішнім географам, більше нічого робити.
– Ну що ви, Паганелю, роботи купа, – заперечив Гленарван.
– Що ж мені робити?
– Те, що робимо ми!
А яхта тим часом мчала із вражаючою швидкістю маршрутом Веспуччі й Магеллана. 15 вересня вона перетнула тропік Козерога і взяла курс на знамениту протоку. Подеколи ледь помітною смугою на горизонті вимальовувалися низькі береги Патагонії, та вони були на відстані більше десяти миль од яхти, і, вдивляючись крізь знамениту підзорну трубу, Паганель ніяк не міг їх розгледіти.
25 вересня «Дункан» плавно ввійшов у Магелланову протоку. Зазвичай цим шляхом пливуть торгові судна, що прямують до Тихого океану.
Магелланова протока завдовжки має лише 376 миль, але настільки глибока, що нею можуть проходити величезні судна навіть поблизу берегів, її дно зручне для якірних стоянок. Уздовж берегів багато джерел прісної води, велика кількість доступних і затишних гаваней – таких переваг немає ні в протоці Лемера, ні тим паче біля грізного скелястого мису Горн, де повсякчас навісніють урагани і шторми.
Перші години плавання Магеллановою протокою, протягом приблизно 60—80 миль до мису Грегорі, береги були пологими та піщаними. Жак Паганель боявся пропустити бодай якийсь прибережний куточок, бодай якусь частину протоки. Плисти належало близько тридцяти шести годин, а панорама берегів, залитих сяєвом південного сонця, поза сумнівом, заслуговувала на напружене й захоплене споглядання. Уздовж північних берегів людей не було видно, кілька тубільців сновигали
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Діти капітана Гранта», після закриття браузера.
