Читати книгу - "Місто біля моря"

Засмучений і сповнений каяття, вліз я у вагон і відшукав свою лавку.

Печериці не було.

Мене розморило після їжі в теплому вагоні, і не хотілось більше виходити, на повітря. Хотілось сидіти так, притулившись до твердої стінки, і дрімати…

Гуркаючи колесами, у хмарах пари підкотив на першу колію швидкий з Москви. На станції зробилося шумно. Стримуючись, щоб не заснути, я дивився в освітлене вікно вагона, який зупинився якраз перед нами. Вкриті простинями і ковдрами, лежали там на спальних місцях пасажири. «Розкидались, наче вдома!» — позаздрив я їм.

Поїзд на Одесу постояв трохи, потім безшумно рушив, і коли останній його вагон з червоним ліхтариком промайнув повз вікно, знову відкрились жовті нерухомі стіни вокзалу.

Скоро рушили і ми.

Печериці все ще не було. Його квиток і літер залишились у мене.

Уже при денному світлі я роздивився літер, і зразу впало у вічі, що він був написаний не на прізвище Печериці, а на ім’я студента другого курсу сільськогосподарського інституту Прокопа Трохимовича Шевчука. Внизу на літері стояв кучерявий підпис завідуючого окрнаросвітою Печериці, і мені зразу стало ясно, що тут щось негаразд. Право видавати літери на безплатний проїзд по залізниці мав у місті лише Печериця. Пам’ятаю, ще до того, як він видав наказ про закриття фабзавучу, ми просили Печерицю послати під час відпустки кількох найкращих учнів в екскурсію на заводи Донбасу. Печериця уперся: «Жодного літера для фабзавучників не дам. Вони видані лише для студентів». А сам, мерзотник, поїхав по такому літеру! І я твердо вирішив, коли повернусь, хоч би в цій справі вивести Печерицю на чисту воду.

Але де ж він подівся? — от запитання. На літері була позначена кінцева станція — Міллерово. Мені здавалось, що дорога туди теж лежала через Харків. Спізнитись на поїзд він не міг — ми стояли у Жмеринці дуже довго. За цей час можна було і повечеряти, і пообідати. Лишалося думати, що Печериця купив новий квиток, пересів на швидкий поїзд і що він буде у Харкові раніш за мене.

На вулицях Харкова

В дорозі були заноси, і поїзд прибув у Харків увечері, спізнившись на десять годин.

Обережно переходячи вулиці, я пішов по Катеринославській до центру. Мимо пролітали освітлені трамваї; з-під їхніх дуг раз у. раз вилітали зеленуваті іскри.

— Вечірнє радіо! Вечірнє радіо! Радіо — вечірня газета! Останні телеграми з Рима! Собака Муссоліні лишився живий! — горлав маленький газетяр.

Вогні магазинів сліпили мене. Смажені горішки, імбир, пряники, купи пастили, корзини з кавказькою шепталою, ізюмом, фініками, яблука-антонівки, лимони і апельсини в цигарковому папері — все це лежало за вітринами. На дверях облізлого двоповерхового будиночка я помітив фанерну Вивіску: «Домашні обіди на чистому коров’ячому маслі. Єва Капульська. Просто розкіш. Смачно. Скромно. Недорого. Обіди як у матусі!!!»

З відчиненої кватирки домашньої їдальні виривався на вулицю смачний запах смаженої баранини і часнику.

«Пообідати б!» — подумав я і облизнувся. Уже більш як дві доби я не їв нічого гарячого. Всю дорогу харчувався то ковбасними обрізками, то холодним молоком. Ото тільки, правда, у Жмеринці перекусив трохи. А сьогодні зранку ще майже нічого не їв… І я вже рушив було до Єви Капульської, але на порозі її царства передумав. Ще невідомо, що таке «недорого». Для неї, приватниці, може бути недорого, а для мене навіть дуже дорого. Не можна сіяти громадськими грішми. Хтозна, скільки днів доведеться пробути тут!

Мабуть, від недоїдання ноги у мене були легкі-легкі, і я відчував запаморочення, наче оце тільки вийшов з лікарні. Я йшов, не знаючи дороги, але догадуючись, що Катеринославська приведе мене до центру. З-під ніг розліталися бризки: тротуар був покритий талою сніговою рідотою. Як добре все-таки, що я позичив у Бобиря на дорогу його новенькі калоші!

Вузеньким провулочком я вийшов на просторий майдан і побачив жовтий з колонами будинок ВУЦВКу. Маленькі, засипані снігом ялинки немов охороняли його. Зрідка, гудячи сигналами, проїздили автобуси; подзвонюючи бубонцями, мчали через майдан візники на санках, закритих ведмежими запонами; вдалині, на Сумській, горів, переливаючись вогнями, напис «ВІСТІ» — так називалась у ті роки центральна урядова газета на Україні.

В цю хвилину я згадав далеке наше прикордонне місто і гуртожиток у фабзавучі на тихій його околиці. Може якраз у цю хвилину хлопці балакають про мене, сподіваючись, що я привезу їм добрі вісті? А можливо, вони ще сидять на довгих лавах комсомольського клубу на Кишинівській? Ну, звичайно, вони в цю пору були там! Адже сьогодні в клубі вечір самодіяльності. До нього вже давно готувались. І найголовніше, що на цьому вечорі в музикальній картині «Тройка» повинні виступати наші фабзавучники: Петько Маремуха, Галя Кушнір, «філософ» Фурман і навіть Сашко Бобир!

І мені знову стало журно від думки, що я не побачу виступу клубного драмгуртка, не зможу посміятися разом з хлопцями над грою веснянкуватого Бобиря. Але, стоячи один на майдані цього незнайомого міста, я знав, що, навіть розважаючись там, у клубі, хлопці неодмінно згадують про мене…

Заглядаючи в освітлені вікна, я повільно брів на суміжний майдан Рози Люксембург.

Свіжий номер харківської газети був вивішений на фанерному щиті біля Будинку всеукраїнських профспілок.

Я звернув увагу на коротеньку замітку:

«Замах на Муссоліні. Сьогодні, об одинадцятій ранку, невідома літня жінка вистрілила майже в упор з револьвера в Муссоліні, коли він виходив на майдан Капітолія з будинку, де засідав міжнародний хірургічний конгрес. Куля легко поранила Муссоліні, пробивши йому ніздрі. Ту, що стріляла, заарештовано».

«Теж мені стрілець! — подумав я. — Не краща за Бобиря. Бути отак близько від цього ката-фашиста — і не знищити його назавжди! Уже не бралась би, коли стріляти не вмієш. Смішно навіть: «пробила ніздрі!..» Так ось чому хлопчисько на Катеринославській гукав: «Останні телеграми з Рима!» Треба глянути, може, ще щось цікаве в газеті є?»

Поряд, була вміщена замітка про знущання болгарських фашистських властей над комуністом Кабакчієвим. Трохи далі — повідомлення про те, що скоро з Італії в Ленінград вилітає дирижабль «Норвегія». А перебігши очима на другу сторінку, я побачив у центрі її портрет гололобого, кремезного чоловіка. Над портретом — напис:

ЧЕРГОВІ ЗАВДАННЯ ПАРТІЇ

Із заключної промови секретаря ЦК КП(б)У на Пленумі ЦК