Читати книгу - "Кав’ярня на розі"

він, цілком можливо, що я б ніколи не читала. Дядько Роман часто дарував мені книжки з різних оказій, а коли я була малою, ніколи не відмовлявся мені почитати. «Ну що, прямуємо у казку?» — бувало, питав він. Я всідалася йому на коліна, охоплювала його шию руками й затамовувала подих у передчутті чогось незвичайного й захопливого. Тож, напевно, це саме завдяки йому я полюбила книжки. Вони дарували мені наповненість і втіху. Робили моє існування різноманітнішим та яскравішим, багатим на пригоди, які я переживала разом із героями, і тому я, врешті-решт, почувалася не такою самотньою.

Щотижня я відвідувала сільську бібліотеку, і це було справжньою подією. Я могла годинами блукати між стелажами та полицями! Обравши собі книжки, я поспішала додому, щоби знову зануритися у читання. Я читала захланно й швидко, кілька книжок одразу. «Може, тобі слід прочитати спочатку одну книжку, а тоді вже братися за іншу?» — якось спитала мати, зауваживши мою манеру читання. Мати у всьому любила порядок, отож гадала, що це має стосуватися й книжок. Але я була занадто нетерплячою, мене надто мучила спокуса дізнатися, а що там у тій, іншій книзі, щоби зважати на якийсь порядок у читанні, він мені здавався безглуздим. Часто замість того, щоби готувати уроки, я читала, заховавши підручника під книжку. Коли хтось із батьків несподівано заходив до кімнати, я миттю міняла підручника й книжку місцями, прибравши зосередженого вигляду.

У бібліотеці колекціонера я подумала про те, що й у мене є книжки, які мене не відпускають: «Сто років самотності» Маркеса, «Степовий вовк» Ґессе і «Сойчине крило» Франка… Я знову окинула поглядом усі незліченні томи, і враз мене пронизало: скільки книжок іще чекає на мене, щоби згодом не відпускати! Мимоволі пригадалися слова дядька Романа: «Ти щаслива… Тобі стільки ще належить пізнати! Стільки відкрити таємниць та змісту! Стільки прочитати нових книжок!..» Мабуть, саме в ту мить я відчула сенс його слів.

— Ось, — порушив мовчанку колекціонер, ніби згадав про мою присутність, і тим самим вирвав мене з примарного світу спогадів. Він простягнув книжку, яку «поцупив» кілька тижнів тому у кав’ярні.

— Даю тільки почитати, — уточнив. — Сподіваюся, ви її довго не триматимете?

— Намагатимусь, — чемно відказала я.

Хоч як мені хотілося залишитися у тій бібліотеці, але у вікна вже зазирнули ніжні сутінки. Час було йти додому. Колекціонер не став мене затримувати. Він лише повідомив, що післязавтра привезе із міста, де раніше мешкав, ще трохи книжок. Отож, якщо я матиму бажання, то можу йому допомогти їх сортувати.

— Але приходьте о п’ятій, — нагадав суворо, — тоді я зустрічатиму вас не у домашньому одязі, а в пристойному костюмі.

— Гаразд, — усміхнулася я й помахала йому на прощання рукою.

— Романові вітання! — додав він.

— А оце вже ні. Він не знає про те, що ми зустрічалися. Це моя маленька таємниця. Хай краще він дізнається про це трохи пізніше, приміром, коли ви прийдете по цю книжку! Для нього це буде гарна несподіванка!

— Хай буде так, — погодився колекціонер і зник за дверима.

Я поверталася додому в дивному піднесенні. Перед очима й досі миготіли різнобарвні обкладинки численних книжок та їхні сторінки, що прагли відкрити чимало своїх таємниць та істин. Вітер здіймався поривами, шурхотів зів’ялим листям по спорожнілій вулиці — єдиний свідок моїх відчуттів та думок. Чимдалі я відходила від старого будинку під номером тридцять шість, тим більше переповнений враженнями день видавався мені чудернацьким, майже нереальним, немов був достоту вигаданий якимось письменником. Завернувши у свій провулок, я раптом згадала, що з колекціонером ми навіть як слід не познайомилися! Він не поцікавився, як мене звати, а я не запитала, як звати його. Дивно, що ми обоє цього не зауважили…

IX

Після тієї зустрічі я зрозуміла, що не витримаю і таки піду до нього ще раз, тому з нетерпінням чекала того дня, коли вирушу на вулицю Садову, 36. Чекання я полегшувала читанням книжки, яку мені позичив колекціонер. Це була напівдетективна історія про трьох друзів, які навчалися в одному інституті. Один із них якось утрапив у халепу, піддавшись намові викрасти коштовності з квартири впливових та багатих батьків своєї колишньої пасії, через що відсидів у в’язниці. Від нього відвернулася навіть кохана, але саме друзі допомогли героєві не зламатися і згодом налагодити своє життя. Книжка мала простий сюжет, але все ж тримала у напруженні, бо була наскрізь пронизана захопливою інтригою. «Чи колекціонер перечитав усі книжки, що є у ЙОГО колекції?» — подумала я.

А ще я часто розмірковувала про те, чи був би той чоловік настільки цікавим мені, якби колекціонував не книжки, а, приміром, сірникові коробки чи марки, або дорогі вина? Що його спонукало присвятити себе цій незвичайній справі — порятунку книжок? Сама лише любов до них? Чи, може, щось інше? Снобізм, амбіції, егоїзм? Чим зумовлений цей фанатизм? Адже, збираючи забуті книги різними способами й за різних нагод, хіба він водночас не обділяє й не обкрадає інших? Хіба не позбавляє когось, хто теж палко того прагне, можливості пізнати ці книжки? А як він учинив зі мною? Без жодних вагань та докорів сумління поцупив книжку, навіть не давши змоги її прочитати! І я, либонь, така не перша й не остання. Виходить, це не зовсім і порятунок, бо чи можна назвати порятунком збирання книжок тільки для себе одного? Це ж практично те саме, що тримати в себе, захованою від світу, колекцію шедеврів живопису, одноосібно милуватися нею, розмірковувати про її справжню цінність і бідкатися, що ніхто, крім тебе, не в змозі гідно її оцінити…

— Як заняття? — якось увечері запитав дядько Роман, відволікши мене від роздумів. — Усе гаразд? Ти якась замислена… Може, щось тобі не надто вдається?

— Та ні, все гаразд… — відказала я й за хвилю, не втримавшись, запитала: — Скажи, а той твій приятель, колекціонер книжок… як ти гадаєш, чому він збирає забуті книжки?

Дядько Роман стенув плечима:

— А чому люди взагалі щось колекціонують? Мені це важко пояснити, бо я ніколи нічого не збирав. Напевно, вони відчувають якусь естетичну насолоду, гордощі, відчувають себе власниками чогось, що, на їхню думку, варте захоплення й має якусь цінність… Мабуть, так виявляється їхня індивідуальність. А можливо, це просто втеча від дійсності, прагнення надати своєму життю різноманітності й цікавості, якщо не сенсу… Крім того, гадаю, будь-яке колекціонування дисциплінує.

— Але це може бути щось більше, ніж просто хобі?

— Напевно, це може бути пристрасть… І