Читати книгу - "Кав’ярня на розі"

— Тобто? Ви хочете сказати, якщо я купую в крамниці книжку, то вона мені по-справжньому не належить? Вона не моя?

— Звісно, що ні. Ви можете отримати її, але аж ніяк не володіти нею.

Я стенула плечима, не в змозі збагнути, про що це він, бо не бачила ніякої різниці між тими поняттями.

— Чи можеш ти по-справжньому володіти книжкою? Чи маєш ти на неї вплив? Чи в змозі щось у ній змінити? Ці запитання здаються безглуздими, чи не так? Але чи завжди можеш ти перерости книгу і осягнути її цілком? Іноді так. Але є книжки, які тебе не відпускають. Приміром, «Майстра і Маргариту» можна перечитати не раз і не два. У міру дорослішання й мудрішання, книга щоразу здається іншою. У міру твого розвитку вона відкриває тобі все більше й більше своїх смислів, того, що ти вже готовий осягнути, і чого не помічав у ній досі. Проте завжди залишається і щось неохоплене, якась маленька таємниця, яку тобі ще тільки належить пізнати. Отже, це вона, книжка, дивним чином володіє тобою! Тому ця бібліотека не належить нікому. Мені просто пощастило правдами й неправдами зібрати ці книжки, отримати їх, пізнати й не більше.

— Як це — не більше! — заперечила я. — Ви ж урятували їх!

— Так, — погодився він, — урятував. Але, знову ж таки, лише на якийсь незначний відтинок часу. Що буде з ними далі — невідомо…

Я не знала, що йому на те відповісти. Справді, подумала, коли колекціонера не стане, хто продовжуватиме його справу? Чи знайдеться ще такий дивак, який рятуватиме книжки від знищення та забуття? А що, як не знайдеться? Виходить, та справа, якій він присвятив своє життя, не матиме жодного сенсу, бо не матиме продовження? І ці книжки рано чи пізно виявляться по-справжньому забутими?..

— Дивно, — сказала я, — що деякі книжки приречені канути у небуття… І чому так трапляється? Одні залишаються, а інших забувають, згодом вони зникають зовсім… Може, це книжки, що не мають справжньої цінності, може, вони не вартують того, щоб залишитися з нами назавжди? Тому так і стається?

Колекціонер промовив:

— Це не завжди так. Я теж колись вважав, що провидіння мудре і справедливе, що йому властиві справжні естетичні чуття і вишуканий смак, що воно вберігає усе найкраще і найбільш гідне. Нездари щезають, а генії живуть вічно… Тепер я не маю такої певності.

Бо існують ще й невизнані генії, які є незнаними і назавжди втраченими для нас! І тут усе залежить від простого випадку. Я знаю одного поета, найкращого перекладача сонетів Шекспіра, якого і досі належно не оцінено, тому він потерпає від бідності в якомусь селищі. Сумно, чи не так? Справді, парадоксально — багато вартісного й цікавого кудись раптом зникає, а посередність та тривіальність тріумфують, розігріваючи й плекаючи ниці інстинкти! Коли те, чого й близько не можна пускати до літератури, раптом бере гору…

На певний час він замовк, схопивши якусь книжку й заходившись її гортати, немов шукав у ній підтвердження своїм словам. Нараз я зрозуміла, що цей рух був неусвідомленим — мабуть, так він заспокоювався.

— Але чи не забудуть згодом і тих нездар? — запитала я. — Хто ж їх видаватиме за двадцять-тридцять років? Коли з являться зовсім інші автори? Варті того й неварті?

Колекціонер всміхнувся:

— Можливо, що так і станеться. Навіть дуже можливо. Усім у житті керує випадок. Він іноді може бути справедливим, а іноді сліпим.

— Цікаво… Але ж і раніше, мабуть, поміж тим, що видавалося, теж не все було гідне уваги, чи не так?

— Звичайно.

— А якщо сьогодні ті автори і їхні творіння, якими не надто можна пишатися, забуті, як бути з ними? Чи варто рятувати їх від забуття? Чи краще, і справедливо, все-таки про них забути?

— Гадаю, їх варто рятувати.

— Варто рятувати? — перепитала я. — А ви собі не суперечите?

— Аж ніяк! Кожну книжку, яку, незважаючи на її зміст, хоч раз прочитали, якою захоплювалися, а значить — відчували в такій літературі потребу, варто зберегти. Хоча б для історії. Це навіть дуже важливо!

— А у вашій колекції теж є такі? Чи ви збирали тільки гідних авторів?

— Звісно, що є! — вигукнув колекціонер. — Та їх зовсім мало. Можна сказати, нікчемно мало.

Колекціонер узяв із полички кілька книжок. Вони мали не найкращий вигляд: потерті засмальцьовані обкладинки, зачитані, пожовклі від часу сторінки…

— Ось, — продемонстрував він. — Старі видання, бульварна література, де навіть не вказано автора тієї писанини. Наприклад, ця… Так звані страшилки, такі собі другосортні містичні історійкі про чорнокнижника, про жорстокі загадкові вбивства… Або, ця… Щось на кшталт любовно-еротичного роману, примітивне чтиво для юних панянок, які ховали його під матрацом і мріяли про справжнє кохання, або для економок чи міщанок, які вже встигли у коханні розчаруватися… Але є й значно новіші видання. Приміром, часів комунізму… Їх у мене чимало. Ось цілі збірки соціалістично-патріотичних опусів… Є тут, щоправда, графомани, в яких усе просякнуто ідеологією, але є й багато талановитих авторів, чудових пригодницьких сюжетів, яким просто не пощастило з часом. І все це, як на мене, має вартість.

Колекціонер, наче забувши про мою присутність, заходився продивлятися книжки на полицях, гортати сторінки, перечитуючи певні місця тексту. Я не знала, де себе подіти, але не хотіла йому заважати і теж приступила до книжок, упіймавши себе на думці, що отримую від цього особливу втіху. На якийсь час ми поринули в абсолютно інший світ, і мені здалося, що я можу перебувати у тій кімнатині, переповненими книжками, хоч цілу вічність. Мабуть, побравши до рук книги, ми стали схожими на дітей, які зачаровано вчитуються у маленькі чорні літери й сторінка за сторінкою прямують до пізнання якоїсь світлої таємниці.

Аж тепер я зрозуміла, що цей будинок пахне книжками…

Іноді я запитувала себе, звідки у мене та любов до книг? Хто її виплекав у мені? Мати моя читати не любила, увесь свій вільний час віддавала плетінню шкарпеток, светрів та шарфів або перегляду телепрограм. Батько й поготів вважав це заняття гідним хіба що дітей, а не поважних дорослих. Мої шкільні приятелі теж особливо не захоплювалися читанням. Лише подруги у старших класах обмінювалися любовними романами у м’яких обкладинках, а потім жваво ділилися враженнями від яскравих і детальних любовних сцен. Виходить, любов до книжки прищепив мені дядько Роман. Якби не