Читати книгу - "Таргани"

— Я розмовляв із Супаваді з технічного. Вони знайшли цілу купу відбитків у номері мотелю, що й не дивно, але жоден із них не належав небіжчику.

Інші відбитки ідентифіковані не були.

— Це не так легко зробити, — пояснив Рангсан. — Навіть якщо «Олімпуссі» відвідує не так багато клієнтів, однаково там залишилося не менше сотні відбитків.

— А що, хіба нема відбитків на дверній ручці? — запитав Харрі.

— На жаль, їх там аж забагато. І жодного цілого.

Крамлі поклала ноги в найківських кросівках на стіл.

— Мольнес, мабуть, відразу ліг у постіль, тільки-но ввійшовши в номер, так що не встиг наслідити. І щонайменше двоє бралися за ручку дверей після вбивства — Дім і Ванг. — Вона кивнула Рангсану, що знову розгорнув було газету. — Розкриття показало, як ми й припускали, що посол був заколотий ножем. Ніж проколов ліву легеню і потрапив прямо в серце, так що перикард наповнився кров’ю.

— Тампонада, — вставив Харрі.

— Що?

— Так це називається. Все одно що засунути вату в дзвіночок: серце не в змозі битися й захлинається власною кров’ю.

Крамлі скорчила гримасу.

— О’кей, залишимо поки що технічні деталі й повернемося до загальної картини злочину. До речі, наш норвезький колега вже відкинув версію про те, що мотивом убивства було пограбування. Може, розповіси нам, Харрі, що ти думаєш про це вбивство?

Усі повернулися до нього. Харрі похитав головою.

— Я поки нічого не думаю. Просто я вважаю, що в цій справі є дві дивні речі.

— Що ж, ми слухаємо, інспекторе.

— Гаразд. ВІЛ поширений у Таїланді, чи не так?

Запала мовчанка. Рангсан глянув через газету:

— У нас півмільйона інфікованих, відповідно до офіційної статистики. У найближчі п’ять років прогнозується від двох до трьох мільйонів носіїв вірусу.

— Дякую за інформацію. У Мольнеса не було із собою презервативів. Багато ви знаєте людей, які зважилися б на секс із повією в Бангкоку без презерватива?

Ніхто не відповів. Рангсан щось буркнув тайською, двоє інших тайців голосно зареготали.

— Набагато більше, ніж ти думаєш, — переклала йому Крамлі.

— Усього кілька років тому мало хто з повій у Бангкоку взагалі знав, що таке ВІЛ, — сказав Нхо. — Але тепер багато хто з них самі беруть із собою презервативи.

— Хай так. Але якщо я батько сімейства, як Мольнес, то я, швидше за все, подбаю про те, щоб теж мати презервативи, заради своєї ж безпеки.

Сунтгорн фиркнув:

— Якби я був батьком сімейства, я не пішов би до сопхені.

— До повії, — знову переклала Крамлі.

— Розумію. — Харрі замислено постукував олівцем по столу.

— Що ще дивного ти знайшов у цій справі, Харрі?

— Гроші.

— Гроші?

— У нього із собою було всього п’ятсот батів, тобто приблизно десять американських доларів. Але дівчина, яку він зняв, коштує тисячу п’ятсот батів.

На мить усі притихли.

— Гарне питання, — сказала Крамлі. — Але, може, вона забезпечила собі гонорар до того, як здійняла тривогу, виявивши, що він мертвий?

— Ти маєш на увазі, що вона його пограбувала?

— Саме так. Виконала свою частину договору.

Харрі кивнув:

— Можливо. Коли ми зможемо поговорити з нею?

— Після обіду. — Крамлі відкинулася на стілець. — Якщо бажаючих виступити більше немає, то всі вільні.

Бажаючих не було.

За порадою Нхо Харрі викроїв сорок п’ять хвилин, щоб з’їздити в посольство. Спускаючись у переповненому ліфті, він почув знайомий голос:

– І know now, І know now![11] Сульшер! Сульшер!

Харрі повернув голову й, погоджуючись, усміхнувся у відповідь.

Ось хто найвідоміший норвежець у світі. Футболіст-нападник, з англійського промислового міста, посунув усіх наших першовідкривачів, художників і письменників. Помізкувавши трохи, Харрі вирішив, що чоловік у ліфті по-своєму має рацію.

Розділ 10

На вісімнадцятому поверсі за дубовими дверима й двома постами сек’юріті Харрі знайшов нарешті металеву табличку з норвезьким геральдичним левом. Жінка за стійкою, молода гарненька таїландка з маленьким ротиком, ще меншим носиком й оксамитовими карими очима на круглому обличчі, насупила чоло, вивчаючи його документи. Потім вона зняла слухавку, тихенько вимовила три склади й поклала її.

— Кабінет міс Віг другий праворуч, сер, — сказала вона з такою чарівною усмішкою, що Харрі подумав було, а чи не закохатися в неї з першого погляду.

— Увійдіть, — пролунав голос крізь двері, коли Харрі постукав.

У кабінеті, схилившись над великим письмовим столом із цінної деревини, сиділа Тоньє Віг, занурена у свої записи. Вона підвела погляд на Харрі, що ввійшов, злегка усміхнулася, пружно встала зі стільця — висока, сухорлява, одягнена в білий шовковий костюм, — і простягнула Харрі руку для вітання.

Тоньє Віг була повною протилежністю секретарки-таїландки. Здавалося, на її видовженому обличчі боролися за місце ніс, рот й очі, і переміг, мабуть, ніс. Він нагадував якийсь вузлуватий коренеплід і забезпечував мінімум простору між величезними, сильно підведеними очима. Не те щоб фрекен Віг була страшненька, ні, деякі чоловіки навіть узялися б доводити, що її обличчя відрізняється своєрідною класичною красою.

— Як мило, що ви нарешті тут, інспекторе. Шкода тільки, що з такої сумної нагоди.

Харрі ледь устиг торкнутися її кістлявих пальців, як вона висмикнула руку.

Вона запитала, чи влаштовує його посольська квартира, а насамкінець поцікавилася, чим йому може допомогти вона особисто чи хтось з інших співробітників посольства.

— Ми всі дуже хочемо покінчити із цією справою якомога швидше, — сказала вона й потерла ніс, обережно, щоб не розмазати макіяж.

— Я розумію.

— Для нас це були важкі дні, і, можливо, мої слова звучатимуть жорстоко, але життя триває. Люди вважають, що дипломати тільки те й роблять, що ходять на прийоми, п’ють коктейлі й розважаються, але мушу вам сказати, що це не відповідає дійсності. Саме зараз я займаюся нашими співгромадянами: у мене вісім норвежців у лікарні й шестеро — у в’язниці, причому четверо з них сидять за зберігання наркотиків. Газетярі з «Верденс Ганг» дзвонять щодня. Виявляється, одна з ув’язнених жінок при надії. А минулого місяця помер один норвежець у Паттайї: випав із вікна. Два трупи за рік. Чимало клопоту. — Вона засмучено похитала головою. — П’яні матроси й торговці героїном. Ви ще не бачили місцевих в’язниць? Страшне видовище. А якщо хтось загубить паспорт, гадаєте, у нього є страховка чи гроші на зворотний квиток? Звісно, немає, про все мусить подбати посольство. Гаразд, повернімося до справи.

— Як я розумію, саме до вас автоматично переходять обов’язки посла у випадку його смерті.

— Так, я — повірник у справах.

— Коли буде призначено нового посла?

— Гадаю,