Читати книгу - "Зворотний бік сутіні"

— Ой, — раптом заверещав Полель. — Дивися, дивися, братіку! Вона моргнула. Гля, Леде, точно моргнула!

На мить запала тиша. Певно, хлопці витріщалися на неї, стараючись вловити хоч якісь зміни в міміці.

Раптом хтось із хлопців розреготався весело та щиро. Могла закластися, що то Лед. Не помилилася:

— Ну, йолкі-матолкі, ти й вигадник! Моргає вона? Ще б переповів мені про що співає! О, я придумав. А давай спробуємо мамину баклагу з водою. Покропимо дівку трошки водичкою і…

— І шо? — Полель різко обірвав брата. — То я вигадник? А ти благодійник? Яка ще баклага? Тобто вода Лади? Нею вагітних напувають, через лоно материнське вливають і життя дитині дарують, душу дарують. Ти хочеш дівчину вбити? Її ж душа при ній. О Свароже! Творцю небесний, подивися своїм чесним оком на цього барана, який вважає себе богом, і вправ йому клепки чи то залий хоч трохи розуму в його порожню макітру. Та матінка як дізнається, що ти надумав, то… Лада тобі за це і голову відкрутить, Леде, і ноги з руками, і кожен пальчик окремо, щоб довше мучився. А я допомагатиму. Бо придуркам так і треба.

— Що? І хтось мене щойно соромив за негарну мою лексику. А сам? — Лед незграбно виправдовувався. — Та йолкі-матолкі! Я ж просто так, як варіант запропонував, я ж нічо такого не мав на увазі. Що ти відразу верещиш, як недорізаний? Наче та дівка тобі ріднокровка. Чи мо’, ти закохався? Вона ж ніяка! До твоїх грудастих додол їй далеко. Та глянь на неї: мале, кістляве, навіть не дуже на жінку схо…

Лед не договорив. Щось гепнуло поруч, стукнуло, завило… Катавасія не припинялася кілька хвилин. Хоча ті двоє метушилися мовчки без образ і криків, було ясно: не примирилися. Нарешті, коли почулися захекані вдихи-видихи і один закашлявся, другий засичав:

— Ану проси пробачення, брате, бо клянуся Творцем, перетворю тебе зараз на хмару й будеш літати, поки мати чи батько не повернуться і не дізнаються, як ти тримаєшся обіцянки, яку дав перед деревом роду.

— Ну, добре-добре, — якось болісно та трохи розчаровано заговорив Лед. — Пробач. Йолкі-матолкі. Ми ж брати. Я ж пожартував. Який же ти!

— Я? При чім тут я? — Полель, напевно, не відпускав брата, бо говорив спокійно, а той вовтузився поруч та важко дихав. — Ти у неї проси пробачення, у дівчини. Ти у світі Берегині посмів образити жінку. Ану проси!

— Та вона ж не чує. Що даремно повітря колихати? Ну, гаразд, тільки той, верни мені назад руки-ноги, га? Пробач мені, незнайомко, за те, що так себе поводив.

— І? — насторожено озвався голос Леда.

— Та що «і»? Ти точно здурів. Що «і»? Пусти! Користуєшся тим, що так підступно мене схопив.

— І скажи, що більше не ображатимеш її, — вів своєї Полель. — Бо жінок ображати можуть тільки закінчені покидьки. А таких у Яві немає. А якщо є, то сам знаєш, що з ними роблять. Я слухаю, братіку.

— Ох, — примирливо застогнав Лед. — Пробач мені, незнайомко, за всі образи і за те, що так себе негарно поводив. Обіцяю, що таке більше не повториться. Принаймні намагатимуся виправитися. І пробач також мого брата, телепня, бо він теж спочатку був не проти тебе вкатрупити, йолкі-матолкі.

Щось гучно поруч ляснуло.

— Дякую, — сердито буркнув Лед.

— Я, можливо, і хотів її подалі від нас спровадити, але вбивати точно не планував, — задоволено відповідав Полель. — Іди принеси краще батькову стрілу.

Мдя, Мальва помилялася щодо обережності та мямлення Полеля. Тепер зрозуміло, хто тут справді керує і є старшим.

— Яку ще стрілу, йолкі-матолкі? — майже щиро говорив Лед.

— Ти знаєш яку, братіку! І не треба мені розповідати, що ти її не маєш, бо батько її начебто відібрав у тебе. Сам щойно про неї згадував. І, до слова… Я навіть готовий назвати місце, де ти її ховаєш.

— А підглядати нечесно, йолкі-матолкі, — сердито буркнув Лед.

— А красти в рідного батька теж нечесно. До того ж я не підглядав. Ти настільки гучно завжди все робиш, що треба бути і сліпим, і глухим, щоб не зауважити. — Йди вже, поки я знову не почав злитися.

— Е-е-е-е, брате… А для чого нам стріла? — обережно запитував Лед. — Ти ж знаєш, вона той, не дуже безпечна у невмілих руках.

— Ти принеси, а там побачимо. Деякі рани доторком стріл Перуна лікуються. Особливо душевні. Спробувати можемо, пра’?

Мальва почула, як щось зачалапало і почало віддалятися, щось сумно буркаючи. Лед таки послухав старшого Полеля. Коли кроки стихли і голос теж, ще пару миттєвостей нічого не відбувалося. Потім вона відчула теплий дотик пальців у себе на щоці. Потім на шиї.

— А ти ж нас чуєш, правда? Ось знову моргнула. Брата я відправив куди подалі, щоб не заважав своїми порадами. Якщо і справді мене чуєш, то спробуй моргнути.

Мальва щомочі заморгала. І навіть вдалося цього разу ледь чутно зітхнути. Полель це помітив:

— Чудово! Колись матуся дала мені ладанку на щастя. Ладанку з живою водою. Жива вода із самого Біловоддя. Краплі достатньо, щоб тебе оживити. А ще я прокажу одне дуже легке, мов хмарка у небі, заклинання, казатиму тобі його на вушко, і коли пролунають останні його слова, ти отямишся.

Гей, око Лади, Полеля і Лелі!

Гей, око матері Лади, ніч пропадає,

У голові твоїй, леле, ніжно світає.

Бо око матері Лади з води живої виходить,

Здоров’я та розум дівці-ягідці щедро приносить.

Він говорив прамовою. Слова лоскотали вухо, розходилися хвилями, падали живою Ладиною водою в кожну клітинку, і вона відчувала, як тіло починає оживати. Він легко торкнувся її губ чимсь вологим і… Спершу зрозуміла, що повіки стають легкими, наче пір’їнки-хмарки у небі, руки скидають із себе каміння, повертається голос.

— І з уст твоїх злітає правда. Говори! — Полель вмовк.

І Мальва легко розплющила очі. Навпроти стояли інші — голубі-голубі, аж прозорі, але дуже теплі та добрі.

— Прокинулася? Ласкаво просимо у світ Оранти, дівчино безсмертна! Так, ти ж безсмертна, я не помилився? Як тебе звати?

Він допоміг їй сісти. Вона вдихнула на повні груди, тоді видихнула. Дихалося легко.

— Мене звати Мальва. — Слова поки давалися важко. Язик наче забув, як воно — добувати звуки. — Так. Я утікачка. Зі світу темних утекла. Мене хотіли силою заставити випити з Чорнобогової чари. І тому я втекла. Я не хочу ставати темною. Будь ласка, не вертайте мене