Читати книгу - "Колекціонер"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Вона говорила дуже швидко:
— Послухай, він почав страшенно муляти. Я дала тобі слово. І дам тобі його знову. Можеш знову причепити це мені, коли хочеш — тут. Але коли б я збиралася кричати, я давно б це зробила.
Вона віддала мені кляп назад; у її погляді будо щось таке, що не дозволило мені начепити його знову. Я мовив:
— Рук достатньо.
На ній був її зелений сарафан, але з однією з моїх сорочок під ним і, гадаю, нова білизна.
Я зв’язав їй руки за спиною.
— Вибач за підозріливість. Просто ти для мене — все, заради чого варто жити.
Я розумію, що невчасно їй це сказав, але бачив, як вона отак стоїть переді мною, і не витримав.
Я додав:
— Якби ти пішла, я б, мабуть, покінчив із собою.
— Тобі треба лікуватися.
Я тільки пирхнув.
— Я б хотіла тобі допомогти.
— Ти думаєш, що я божевільний, бо я це зробив. Я не божевільний. Просто, ну, в мене більше нікого немає. Ніколи більше на світі мені не траплялася людина, яку я хотів би знати.
— Це найтяжча хвороба, — констатувала вона. Тоді розвернулася; це все відбувалося, поки я її зв’язував. Вона опустила очі:
— Мені тебе шкода.
Після того вона змінила тему:
— А як із пранням? Я дещо попрала. Можна розвісити це надворі? Чи тут є пральня?
Я пообіцяв:
— Я все висушу на кухні. До пральні нічого надсилати не можна.
— Що тепер?
Вона роззирнулась. Інколи в ній було щось таке бешкетливе, по ній було видно, що вона хоче якоїсь витівки, по-хорошому. Ніби дражниться.
— А будинок свій мені не хочеш показати?
Вона по-справжньому всміхалась, я вперше побачив її усмішку; мені нічого не залишалося, крім усміхнутись у відповідь.
— Зараз пізня година, — нагадав я.
— Скільки йому років? — вона немовби мене не чула.
— Над дверима на камені написано — 1621 рік.
— Такий колір килима нікуди не годиться. Сюди б краще тростинну мату чи щось таке. А картини — кошмарні!
Вона пройшлася сходами, щоб роздивитися. Така допитлива.
— Вони коштували достатньо, — зауважив я.
— Не на гроші ми дивимося.
Не можу описати, як це було химерно, коли ми там стояли. Вона відпускала критичні зауваження, як типова жінка.
— Можна кімнати подивитися?
Я був сам не свій, не міг опиратися такій спокусі, тож я відчиняв двері, ставив її на поріг і показував: кімнату, підготовану для тітки Енні, для Мейбл, якщо вони колись приїдуть, свою власну. Кожну з них Міранда уважно роздивлялася. Звичайно, вікна були зашторені, а я стояв поруч із нею і стежив, чи вона нічого не надумає.
— Я фірмі замовляв це все, — сказав я, коли ми підійшли до моїх дверей.
— Ти дуже акуратний.
Вона побачила старовинні картини з метеликами, які я купив в антикварній крамничці.
— Я їх вибрав, — пояснив я.
— Оце і є єдині пристойні речі тут.
Ну ось вона й робить компліменти, і, треба зазначити, мені приємно.
Тоді вона промовила:
— Як тут тихо. Я прислухалася до машин. Мабуть, це Північний Ессекс, — я знав, що це перевірка, вона за мною стежила.
— Ти вгадала! — я вдав здивування.
Несподівано вона вимовила:
— Дивно, я мала б тремтіти від страху. Але з тобою я почуваюся безпечно.
— Я тебе ніколи не ображу. Якщо ти сама мене не змусиш.
Раптово, як я завжди сподівався, ми стали по-справжньому знайомитися одне з одним, вона почала бачити мене таким, як є.
Вона сказала:
— Повітря просто чудове. Ти собі не уявляєш. Навіть оце повітря. Воно вільне. Зовсім не як я.
Вона йшла повільно, так що я мав іти сходами за нею. Унизу, в коридорі, вона спитала:
— Можна зазирнути сюди?
Та вже нехай, подумав я — у кожному разі, віконниці зачинено, а вікна зашторено. Вона зайшла до зали й оглянула її, пройшлася по ній, уважно придивляючись до всього зі зв’язаними за спиною руками. Це справді було кумедно.
— Така гарна кімната. Просто підлість — напхати її такою вульгарщиною. Таким лайном! — вона аж копнула стілець ногою. Мабуть, я виглядав ображеним, бо вона продовжила: — Але ж тобі треба зрозуміти, що так не можна! Оці дикі бра з фінтіфлюшками і… — вона раптом звернула на них увагу, — тільки не порцелянові качки!
Вона по-справжньому гнівно подивилася на мене, а тоді знову на качок.
— У мене руки затерпли. Ти не міг би зв’язати їх тепер попереду?
Я не хотів, як кажуть, псувати настрій, нічого поганого я в тому не бачив, то я розв’язав їй руки (при цьому готовий до всього), вона розвернулась і простягла їх, щоб я зв’язав їх попереду, що я і зробив. А тоді вона мене шокувала. Вона підійшла до каміна, де були причеплені ті три качки, кожна коштувала тридцять шилінгів, — миттю зняла їх зі стіни й розгатила об камін. На друзки.
— Красно дякую, — дуже саркастично відреагував я.
— Такий давній будинок має власну душу. І не можна отак чинити з такими гарними речами, як ця стара-престара кімната, де так багато людей жило. Ти хіба не відчуваєш?
— У мене немає досвіду оздоблення приміщень, — пояснив я.
Вона лише якось дивно на мене подивилась і пройшла повз мене в кімнату навпроти, яку я називав їдальнею, хоча майстри, яких я найняв, називали її двофункціональною кімнатою: половина її була обладнана для моєї роботи. Там стояли три мої шафи з колекцією, і вона їх одразу помітила.
— Ти мені моїх братів по нещастю не будеш показувати?
Звичайно, нічого кращого я й побажати не міг. Я витяг одну чи дві найкрасивіші шухляди, де був представлений один рід — нічого серйозного, просто показати.
— Ти їх купив?
— Ні, звичайно, — відповів я. — Я їх сам спіймав або виростив. Усіх.
— Гарно оформлені.
Я показав їй шухляду з
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Колекціонер», після закриття браузера.