Читати книгу - "Колекціонер"

— Відлюдний, звичайно, — підтвердив я. — Але я не можу наважитися.

— Ну то знову буде голодування, — вона відвернулася. Вона справді, як то кажуть, стала тиснути на мене.

— Звичайно, матеріали я тобі дам. Тільки попроси. І грамофон. І платівки, які захочеш. Книжки. Із їжею те саме. Тільки попроси. Що завгодно.

— Свіже повітря? — вона й далі не розверталася до мене.

— Це занадто небезпечно.

І запала тиша, красномовніша за слова, і врешті я мусив здатися:

— Може, вночі, подивлюся.

— Коли? — вона розвернулася до мене.

— Мені треба подумати. Я матиму тебе зв’язати.

— А як же чесне слово?

— Справа твоя. Не хочеш — не ходи.

— А ванна?

— Щось придумаю, — пообіцяв я.

— Мені потрібна нормальна ванна в нормальній ванній. Нагорі мала б бути.

Іноді я багато думав про те, як хотів би показати їй мій будинок і те, як я його обставив. Частково це було тому, що я хотів її бачити у своєму домі, власне, я ж мріяв про те, що вона зі мною нагорі, а не внизу в підвалі. Я такий, іноді поводжуся імпульсивно, ризикую там, де інший не став би.

— Побачимо, — сказав я. — Мені треба все влаштувати.

— Я дала слово, я його не порушу.

— Не сумніваюся.

На тому й вирішили.

Здається, це, так би мовити, розрядило обстановку. Я поважав її, і вона мене після того більше поважала. Спочатку вона написала перелік потрібних їй речей. Я мав знайти в Льюїсі особливу крамничку з малярським приладдям і купити особливого паперу, усяких олівців та іншого: сепію, китайську туш, пензлі особливого волосу, розміру і форми. Був список для аптеки: дезодоранти й таке інше. Існувала певна небезпека в купівлі таких дамських речей, якими я користуватися не міг, але я пішов на такий ризик. Тоді вона написала, які харчі їй потрібні: вона бажала свіжої кави, багато фруктів, овочів і зелені — до цього вона дуже уважно ставилась. У кожному разі, вона майже щодня записувала, що треба купити, розповідала, як це готувати, — у мене тепер немовби була дружина, тільки неповносправна, така, яка не може самостійно ходити на закупи. У Льюїсі я поводився обережно, ніколи не заходив до тієї самої крамниці двічі поспіль, щоб не складалося враження, що я купую забагато як для самотнього чоловіка. Я завжди думав, що людям здається, нібито я живу один.

У той перший день я купив і грамофон. Тільки маленький, але, маю зазначити, він її дуже потішив. Я не хотів, аби вона знала, що я не розуміюся на музиці, але побачив платівку з записами Моцарта у виконанні якогось оркестру, то й купив її. Це була вдала покупка, вона їй сподобалась, а значить, трохи і я теж. Одного разу, значно пізніше, вона плакала, коли ми її слухали. Тобто в неї з’явилися сльози на очах. Потім вона мені розповіла, що він уже майже помирав, коли писав цю музику, і знав, що невдовзі помре. Як на мене, ця мелодія не відрізнялася від інших, але ж вона була така музикальна дівчина.

Ну от, наступного дня вона знову нагадала мені про ванну та свіже повітря. Я не знав, що робити; пішов до ванної, щоб усе продумати, не обіцяючи. Вікно ванної було над ґанком задніх дверей. Те, що воно виходило назад, було безпечніше. Урешті я взяв дошки і прикрутив їх гвинтами хрест-навхрест до рами, щоб вона не могла подавати сигнали світлом чи вилізти. Хоча навряд чи хтось тут міг ходити глупої ночі.

Із ванною тепер усе було гаразд.

Далі я уявив, що вона зі мною, і так пройшовся знизу, прикидаючи, де може бути небезпечно. У кімнатах унизу були внутрішні дерев’яні віконниці, то позачиняти їх і замкнути (згодом я купив навісні замки), щоб вона не привертала увагу крізь вікно і жодна нишпорка не змогла зазирнути і щось побачити. На кухні я переконався, що ножі і таке інше не лежать на видноті, від гріха подалі. Я продумав усе, що вона могла б зробити, аби втекти, і врешті відчув, що вести її у ванну безпечно.

Ну от, після вечері вона знову напосілася на мене з купанням, і я дав їй змогу знову спохмурніти, а тоді сказав: гаразд, ризикну, але якщо ти порушиш свою обіцянку, то залишишся тут.

— Я не порушую обіцянок.

— Даєш слово честі?

— Слово честі, що не буду чинити спроб до втечі.

— …чи подавати сигнали.

— Чи подавати сигнали.

— Я тебе зв’яжу.

— Але це принизливо.

— Я не буду звинувачувати тебе, якщо ти порушиш слово, — сказав я.

— Але ж я… — вона не закінчила, просто знизала плечима, відвернулася і склала руки за спиною. У мене був напоготові шарф, щоб підкласти під мотузку, я затяг її якомога міцніше, але так, щоб не було боляче. Тоді я зібрався заткнути їй рот, але спочатку вона попросила зібрати те, що їй потрібно для купання, і (на радість мені) вибрала дещо з того одягу, що я їй купив.

Я ніс її речі і йшов попереду, піднявся сходами з зовнішнього підвалу, а вона почекала внизу, доки я відімкну двері і покличу підійматися, прислухавшись, чи немає нікого довкола.

Звичайно, було дуже темно, але ясно, світили зірки. Я міцно тримав її за руку і дав постояти кілька хвилин. Я чув, як вона глибоко дихала. Це було дуже романтично, її голова доходила якраз мені до плеча.

— Тобі, певно, чути, що тут далеко до будь-чого, — нагадав я.

Коли час закінчився (я був змушений тягти її), ми пройшли всередину через кухню і їдальню, а тоді сходами до ванної.

— На дверях немає замка, — попередив я, — ти не зможеш їх навіть зачинити повністю, я прибив там шматок дошки, але я поважатиму твої особисті справи, якщо ти дотримуватимеш слова. Я буду тут.

Я поставив собі стілець на сходовому майданчику нижче.

— Тепер я розв’яжу тобі руки, якщо ти даси мені слово не знімати кляп. Кивни головою.

Ну то вона погодилася, я розв’язав їй руки. Вона трохи їх потерла, напевне, назло мені, а тоді пішла до ванної.

Усе минуло без пригод, я чув, що вона миється, як хлюпає вода і таке інше, цілком природно, але був шокований, коли вона вийшла. По-перше, на